Верховний Суд роз’яснив порядок набуття права на пай членами КСП і строк звернення до суду

Позивачка у 1995–2000 роках була членом КСП. Однак у додатку до державного акта на право колективної власності на землю, виданого підприємству 1996 року, не зазначено її прізвища як особи, яка має право на земельну частку (пай). Внаслідок цього після розпаювання землі позивачка не отримала належного їй сертифіката на пай. Дізнавшись у 2019 році, що це може позбавити її права на пай, позивачка звернулася до суду з позовом про визнання права на земельну частку.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду залишив у силі судові рішення судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову через пропуск позовної давності, зробивши такі правові висновки.

Право на пай згідно з п. 2 Порядку паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям мають члени сільськогосподарського підприємства, кооперативу, акціонерного товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.

У ч. 9 ст. 5 ЗК України (в чинній на час виникнення спірних правовідносин редакції) передбачено, що кожен член КСП має право одержати свою частку землі в натурі.

Згідно із ч. 1 ст. 22 ЗК України право власності на землю виникає після одержання документа, що посвідчує це право.

У ч. 2 ст. 23 Кодексу вказано, що державний акт на право колективної власності на землю видається КСП із зазначенням розмірів земель, що перебувають у власності підприємства і в колективній власності громадян. До державного акта додається список цих громадян.

Отже, право особи на пай виникає за наявності трьох умов: одержання КСП державного акта на землю, перебування такої особи в членах КСП на час передачі державного акта та включення до списку осіб, доданого до державного акта на право колективної власності на землю.

Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом КСП на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на земельну частку.

Отже, громадянин, якого помилково (безпідставно) не внесено до списку (чи виключено з нього) додатка до державного акта на право колективної власності на землю, має до проведення розпаювання і видачі сертифікатів звернутися до загальних зборів членів КСП з питанням щодо внесення його до списку. У разі недосягнення згоди спір розглядається в судовому порядку.

У такому випадку особа має звернутися до суду з позовом про визнання її права на земельну частку (пай) у КСП.

Суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що оскільки на час видачі КСП державного акта на право колективної власності на землю позивачка не була виключена в установленому законом порядку із членів КСП, то, відповідно, вона мала право на внесення до списку осіб на розпаювання землі, однак не була включена до такого списку з невідомих причин.

Водночас колегія суддів зазначила, що право на позов у позивачки виникло у 1996 році після видачі КСП державного акта на землю. Звернувшись до суду у 2019 році, вона пропустила встановлений законодавством строк звернення до суду, оскільки про порушення своїх прав як члена КСП дізналася або повинна була дізнатися, коли почалося розпаювання земель колишніх колгоспників. Позивачка не навела обґрунтованих підстав для визнання поважними причин пропуску позовної давності для звернення до суду із позовом.

Постанова

Іменем України

04 серпня2021 року

м. Київ

справа № 617/537/19

провадження № 61-14184св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого – Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1 ,

відповідач – Варварівська сільська рада Вовчанського району Харківської області,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватне сільськогосподарське підприємство «Нива», головне управління Держгеокадастру у Харківській області, Вовчанська районна державна адміністрація Харківської області,розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вовчанського районного суду Харківської області від 13 травня 2020 року в складі судді Глоби М. М. та постанову Харківського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року в складі колегії суддів: Пилипчук Н. П., Маміної О. В., Кругової С. С.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом про визнання права на земельну частку (пай).

Позов мотивований тим, що у період з 01 липня 1995 року по 23 травня 2000 року вона була членом колективного сільськогосподарського підприємства «Нива» (далі – КСП «Нива»), працювала у ньому. Відповідно до рішення Вовчанської районної ради народних депутатів за № 625 від 06 листопада 1996 року КСП «Нива» виданий державний акт на право колективної власності на землю у розмірі (площею) 4 820,00 га. У додатку до державного акта відсутнє її прізвище як особи-члена КСП, яка має право на земельну частку (пай). Середній розмір земельної частки (паю) складає 9,75 умовних кадастрових гектарів. Було проведено паювання земель КСП між його членами та надано дозвіл на виготовлення сертифікатів на право на земельну частку (пай). Оскільки позивач не була внесена до числа осіб – членів КСП, які мають право на земельну частку (пай), для видачі відповідних сертифікатів, вона не отримала належного їй сертифікату. В зв`язку зі скрутним матеріальним становищем та проблемами зі здоров`ям, вона не встигла звернутись до загальних зборів КСП «Нива» щодо вирішення питання про її внесення до зазначеного списку. В 2019 році з мережі інтернет вона дізналася, що це може позбавити її права на земельну частку (пай).

У зв`язку із зазначеними обставинами ОСОБА_1 просила визнати за нею право на земельну частку (пай) розміром 9,75 умовних кадастрових гектарів, розташовану на території Варварівської сільської ради Вовчанського району Харківської області, за рахунок земель колишнього КСП «Нива».

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Вовчанського районного суду Харківської області від 13 травня 2020 року відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позивач мала право на земельну частку (пай), оскільки невнесення особи до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, не може позбавити її права на земельну частку (пай). Однак, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском строку позовної давності для звернення до суду із цим позовом, оскільки з моменту порушення прав ОСОБА_1 пройшло більше трьох років, а доказів, які вказували б на поважність причин пропуску строку позовної давності нею не наведено.

Постановою Харківського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Вовчанського районного суду Харківської області від 13 травня 2020 року – без змін.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог з підстав пропуску строку позовної давності, правильно встановив фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, і з урахуванням відповідних норм матеріального права, дійшов правильного та обґрунтованого висновку про те, що право на позов у ОСОБА_1 виникло з 16 квітня 1996 року (дата отримання КСП «Нива» державного акта на право колективної власності), трирічний строк позовної давності, встановлений статтею 71 Цивільного кодексу Української РСР (далі – ЦК УРСР), сплив ще до набрання чинності01 січня 2004 року Цивільним кодексом України (далі – ЦК України), тому є підстави для відмови у задоволенні позову у зв`язку із пропуском позовної давності, який пропущено позивачем майже на 20 років і поважних причин, які могли б бути підставою для її поновлення, не встановлено.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

25 вересня 2020 року ОСОБА_1 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Вовчанського районного суду Харківської області від 13 травня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Вовчанського районного суду Харківської області від 13 травня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року, і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2020 року відкрите касаційне провадження за касаційною скаргою.

Справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 21 липня 2021 року справу № 617/537/19 призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами було неправомірно відмовлено у задоволенні позову через сплив позовної давності. Посилається на те, що право на земельну ділянку (пай) виникає з моменту отримання сільськогосподарським підприємством державного акту про право колективної власності, в якому ця особа вказана як така, що має право на земельну частку (пай), а невнесення до зазначеного вище документа особи, яка була членом КСП на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на земельну ділянку. Законодавець не визначає жодних умов, за яких право особи на земельну частку (пай) КСП може бути припинено або втрачено. Це право гарантоване законодавством та Конституцією України є непорушним та невід`ємним, а отже підлягає захисту без обмеження позовної давності. Суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо їх застосування у спірних подібних правовідносинах, які викладені в ухвалах Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ України від 27 серпня 2014 року в справі № 6-12823св14 та від 06 серпня 2014 року в справі № 6-12858св14 (право на земельну частку (пай) захищається без застосування строків позовної давності); у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 653/1096/16-ц та від 07 листопада 2018 року в справі № 488/6211/14-ц (позов ОСОБА_1 є негаторним позовом, а тому вона не може бути обмежена у захисті права шляхом усунення перешкод щодо користування та розпорядження її майном); у постанові Верховного Суду від 02 липня 2019 року в справі № 38/340 (помилка щодо невнесення позивача до списку осіб, які мають право на земельну частку (пай) сталася зі сторони державного органу); у постанові Верховного Суду від травня 2020 року в справі № 294/1094/17 (головним критерієм для одержання права на земельну частку (пай) є факт членства в КСП); у постановах Верховного Суду від 05 серпня 2020 року в справі № 615/1717/16-ц (відсутність посилань суду на застосування позовної давності) та від 27 лютого 2020 року в справі № 759/13033/14-а (щодо залучення належного відповідача/співвідповідача) та від 08 квітня 2020 року в справі 359/3280/16-ц (мало місце «непропорційне» втручання у мирне володіння позивача його майном, оскільки позивача позбавлено права на майно публічним органом); у постанові Верховного Суду від 29 травня 2018 року в справі № 800/191/17 (не проведено триступеневий тест для виявлення дискримінації щодо позивача). Також позивач вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду, викладених у його рішеннях у справах з подібними правовідносинами щодо застосування позовної давності. Вказує на відсутність постанови Верховного Суду при вирішенні спору, який є аналогічним її справі з урахуванням фактичних обставин. Підставами касаційного оскарження зазначено пункти 1-4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).

Із касаційною скаргою ОСОБА_1 подала клопотання про передачу її справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, посилаючись на необхідність забезпечення формування єдиної правозастосовчої практики. Зокрема, вказує на те, що захист права власності шляхом подання негаторного позову може бути здійснений без застосування позовної давності (справи № 653/1096/16-ц та 488/6211/14-ц). Також вказує на різну судову практику при розгляді справ та ухваленні рішень, а саме: Верховним Судом від 27 лютого 2020 року в справі № 759/13033/14-а; в ухвалах Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ України від 27 серпня 2014 року в справі № 6-12823св14 та від 06 серпня 2014 року в справі № 6-12858св14.

Відповідно до частини п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Наведені у клопотанні справи № 653/1096/16-ц та № 488/6211/14-ц стосуються вирішення негаторного позову, а предметом позову у справі № 759/13033/14-а є оскарження бездіяльності державного органа щодо отримання соціальних виплат. Тобто судові рішення у наведених справах та оскаржувані рішення ухвалені у різних правовідносинах, у зв`язку із чим рішення у зазначених справах не вказують на наявність виключної правової проблеми.

Доводи клопотання з посиланням на відповідні судові рішення Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ України також не свідчать про наявність виключної правової проблеми, оскільки Верховним Судом при розгляді справ у спірних подібних правовідносинах (зокрема, справи: № 395/1324/16-ц, № 321/296/17, № 467/1712/16-ц, № 468/676/17-ц, № 629/4423/17, № 637/53/18, № 600/528/16, № 401/971/19, № 403/402/19, № 933/670/20, № 686/6892/20) ухвалені рішення, яким не суперечать оскаржувані рішення у цій справі.

Зокрема, у постановах Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року в справі № 401/971/19 та від 21 липня 2021 року в справі № 933/670/20 із спірними подібними правовідносинами визнано необґрунтованими доводи касаційної скарги про неврахування ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ України від 27 серпня 2014 року в справі № 6-12823св14.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає, що відсутні підстави для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Доводи інших учасників справи

11 грудня 2020 року Варварівська сільська рада надіслала відзив на касаційну скаргу, в якому вказувала на законність оскаржуваних судових рішень. Просила касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішенні судів попередніх інстанцій – без змін. Однак, в порушення частини п`ятої статті 178 та четвертої статті 395 ЦПК України, до відзиву не додано доказів його надсилання іншим учасникам справи, а тому в силу частини четвертої статі 183 ЦПК України даний відзив повертається без розгляду особі, яка його подала.

01 грудня 2020 року головне управління Держгеокадастру у Харківській області надіслало відзив на касаційну скаргу, в якому вказало на законність оскаржуваних судових рішень. Просило залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій – без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Згідно фотокопії трудової книжки ОСОБА_1 , вона з 01 липня 1995 року була прийнята в КСП «Нива» та працювала свинаркою; з 20 травня 1996 року – дояркою. Звільнена з КСП «Нива» 23 травня 2000 року.

У архівному витязі Вовчанської районної державної адміністрації Харківської області від 07 травня 2019 року № 01-57/44 зазначено, що на засіданні правління КСП «Нива» від 12 вересня 1995 року було вирішено рекомендувати прийняти умовно в члени КСП ОСОБА_1 27 січня 1996 року на засіданні звітно-виборних зборів було прийнято рішення про прийняття в члени КСП «Нива» ОСОБА_1

Вовчанською районною радою народних депутатів 16 квітня 1996 року виданий КСП «Нива» державний акт серії ХР 08-00-000417 на право колективної власності на землю, згідно якого було передано у колективну власність 4 820,00 гектарів землі в межах згідно з планом.

Розпорядженням голови Вовчанської районної державної адміністрації Харківської області від 19 липня 1996 року № 403 затверджений розрахунок вартості земельної частки (паю) та розмірів в умовних кадастрових гектарах КСП «Нива». Кількість осіб, які мають право на земельну частку – 450 осіб; розмір земельної частки (паю) в умовних кадастрових гектарах – 9,85 га.

З додатків до державного акта серії ХР 08-00-000417 випливає, що ОСОБА_1 не була включена до списку громадян-членів КСП, які мають право на отримання земельної частки (паю).

У листі головного управління Держгеокадастру у Харківській області від 20 березня 2019 року № ПІ-55/0-62/0/63-19 зазначено, що у додатку до державного акта на право колективної власності на землю, виданого КСП «Нива» (серія ХР 08-00-000417) та відповідно до «Справи про паювання земель колективної власності КСП «Нива» Вовчанського району Харківської області» (зі змінами та доповненнями) прізвище ОСОБА_1 відсутнє. У книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) по КСП «Нива» інформація щодо реєстрації сертифікату на право на земельну частку (пай) на прізвище ОСОБА_1 відсутнє. Середній розмір земельної частки (паю) (уточнений) по колишньому КСП «Нива» складає 9,75 умовних кадастрових гектарів.

У листі головного управління Держгеокадастру у Харківській області від 29 березня 2019 року № ПІ-66/0-73/0/63-19 вказано, що розпорядженням голови Вовчанської районної державної адміністрації Харківської області від 31 січня 2000 року № 43 уточнений середній розмір земельної частки (паю) має площу 9,75 умовних кадастрових гектарів.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі – Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Рішення судів у цій справі, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1-4 частини другої статті 389 ЦПК України.

У статті 400 ЦПК України зазначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Згідно із частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Частиною другою статті 14 Конституції України визначено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Частиною першою статті 3 ЦК України встановлено, що загальними засадами цивільного законодавства є: неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; свобода договору; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність.

Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до пункту 1 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року № 720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» (далі – Порядок паювання земель) встановлено, що паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі, створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Паювання земель радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється після перетворення їх на колективні сільськогосподарські підприємства.

Право на земельну частку (пай) згідно з пунктом 2 Порядку паювання земель мають члени сільськогосподарського підприємства, кооперативу, акціонерного товариства, у тому числі, пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.

У частині дев`ятій статті 5 Земельного кодексу України 1990 року(у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства у разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому частинами шостою і сьомою статті 6 цього Кодексу.

Згідно із частиною першоюстатті 22 Земельного КодексуУкраїни 1990 року (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право власності на землю виникає після одержання документа, що посвідчує це право.

У частині другій статті 23 Земельного Кодексу України 1990 року (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) зазначено, що державний акт на право колективної власності на землю видається колективному сільськогосподарському підприємству, сільськогосподарському кооперативу, сільськогосподарському акціонерному товариству із зазначенням розмірів земель, що перебувають у власності підприємства, кооперативу, товариства і у колективній власності громадян. До державного акта додається список цих громадян.

Отже, право особи на земельну частку (пай) виникає за наявності трьох умов: одержання КСП державного акта на право колективної власності на землю, перебування такої особи в членах КСП на час передачі державного акта та включення до списку осіб, доданого до державного акта на право колективної власності на землю.

Відповідно до роз`яснень, що містяться в пункті 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», член колективного сільськогосподарського підприємства, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК України, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай).

Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом КСП на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на земельну частку.

При неможливості надати такій особі земельну частку (пай) з колективної власності через відсутність необхідної для цього землі остання відповідно до пункту 7 Порядку паювання земель має бути надана із земель запасу, створеного місцевою радою під час передачі землі у колективну власність.

Отже, громадянин, якого помилково (безпідставно) не внесено до списку чи виключено з нього – додатка до державного акта на право колективної власності на землю, має до проведення розпаювання і видачі сертифікатів звернутися до загальних зборів членів КСП з питанням щодо внесення його до списку. Якщо землі вже розпайовані, то за згодою всіх власників сертифікатів має бути проведено перепаювання; у разі ж недосягнення згоди спір розглядається в судовому порядку.

У такому випадку особа має звернутися до суду з позовом про визнання її права на земельну частку (пай) в КСП.

Як встановили суди та відомо з матеріалів справи, КСП отримав державний акт на право колективної власності на землю, позивач на час передачі державного акта була членом КСП. Матеріали справи не містять доказів, що ОСОБА_1 була виключена з членів КСП «Нива» на час отримання ним земельної ділянки.

Виходячи із зазначеного, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що оскільки на час видачі (16 квітня 1996 року) КСП «Нива» державного акта на право колективної власності на землю для ведення сільськогосподарського виробництва ОСОБА_1 не була виключена в установленому законом порядку із членів КСП, то відповідно мала право на внесення до списку осіб на розпаювання землі, однак не була включена до такого списку з невідомих причин.

Колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо пропуску ОСОБА_1 строку звернення до суду з цим позовом, з огляду на таке.

Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

З огляду на зазначені вимоги в цій справі слід застосовувати положення актів цивільного законодавства, чинних на момент виникнення спірних правовідносин, а саме ЦК УРСР.

Згідно зі статтею 71 ЦК УРСР, чинного на час виникнення спірних правовідносин, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Відповідно до статті 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

У пункті 6 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України вказано, що правила цього Кодексу щодо позовної давності стосуються тільки тих позовів, строк пред’явлення яких, встановлений попереднім законодавством, не сплив до 01 січня 2004 року. Якщо ж строк позовної давності закінчився до зазначеної дати, то до відповідних відносин застосовуються правила про позовну давність, передбачені ЦК УРСР 1963 року.

У статтях 71, 75 ЦК УРСР зазначено, що загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Позовна давність застосовується судами незалежно від заяви сторін.

Статтею 80 ЦК УРСР встановлено, що закінчення строку позовної давності до пред’явлення позову є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Оскільки право на позов у ОСОБА_1 виникло ще у 1996 році, то трирічний строк позовної давності, встановлений статтею 71 ЦК УРСР 1963 року, сплинув до набрання чинності ЦК України 2003 року, тому суд зобов`язаний самостійно застосувати наслідки його спливу, без подання відповідної заяви іншими сторонами спору.

Колегія суддів погоджується з висновками судів про обґрунтованість позовних вимог та необхідність відмови у їх задоволенні з огляду на пропуск позивачем строку звернення до суду з цим позовом.

Як правильно встановили суди попередніх інстанцій, право на позов у ОСОБА_1 виникло з 16 квітня 1996 року, тобто після видачі КСП «Нива» державного акта на землю.

Тому, звернувшись до суду у квітні 2019 року, позивач пропустила встановлений законодавством строк звернення до суду з цим позовом, оскільки позивач про порушення своїх прав дізналася, або повинна була дізнатися, коли почалося розпаювання земель колишніх колгоспників.

Тому позивач як член КСП повинна була дізнатись про порушення свого права на земельну частку (пай) з часу видачі КСП «Нива» (1996 рік) акта на право колективної власності на землю. Однак, позивач у передбачений законом строк не звернулася до суду з вказаними вимогами, що стало підставою для відмови у його задоволенні.

Звертаючись до суду із позовом, позивач не навела обґрунтованих підстав для визнаня поважними причин пропуску позовної давності для звернення до суду із позовом.

Аналогічні висновки щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах містяться у постановах Верховного Суду: від 19 грудня 2019 року в справі № 629/4423/17, від 09 вересня 2020 року у справі № 637/53/18, від 17 червня 2020 рокуу справі № 600/528/16, від 21 жовтня 2020 року в справі № 401/971/19, 03 лютого 2021 року в справі № 403/402/19, від 21 липня 2021 року в справі № 933/670/20, від 27 липня 2021 року в справі № 686/6892/20.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення про відмову у позові, дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивачем було пропущено позовну давність для звернення до суду.

З огляду на викладене, колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги з посиланням на судові рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Аргументи касаційної скарги щодо неврахування висновків, викладених у наведених постановах Верховного Суду не заслуговують на увагу, оскільки у зазначених судових рішення не тотожні предмет та підстави позовів, ніж у цій справі, а також судами встановлені інші фактичні обставини у справах (про що зазначено у касаційній скарзі), а тому у Харківського апеляційного суду при розгляді цієї справи був відсутній обов`язок враховувати наведені ОСОБА_1 судові рішення при розгляді і вирішенні її позову.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги щодо необхідності відступу від правових висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, враховуючи наступне

Відступ від правової позиції – це сукупність підстав, які зумовлюють необхідність повністю або частково відмовитися від попереднього висновку щодо певного питання на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм з метою усунення вад попереднього рішення чи групи рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), що пов`язано зі зміною суспільних відносин та усунення суперечностей між принципом правової визначеності та концепцією «живого права» (динамічного тлумачення права) як складовими верховенства права (постанова Верховного Суду від 21 липня 2021 року в справі № 933/670/20).

Отже, з урахуванням викладеного, відсутні підстави для відступу від правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду у спірних подібних правовідносинах, в тому числі: від 26 листопада 2018 року у справі № 395/1324/16-ц, від 11 лютого 2019 року у справі № 321/296/17, від 20 грудня 2018 року в справі № 467/1712/16-ц, від 08 травня 2019 року в справі № 468/676/17-ц.

Наведені у касаційній скарзі інші доводи зводяться до незгоди з висновками судів стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, в той час як в силу статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03).

Колегією суддів враховано усталену практику ЄСПЛ який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata – принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа Проніна проти України, № 63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновку суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами першої та апеляційної інстанцій правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законне і обґрунтоване судове рішення.

Перевіривши застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених ними фактичних обставин справи та в межах доводів касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У статті 410 ЦПК України зазначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін, якщо рішення, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 141, 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Вовчанського районного суду Харківської області від 13 травня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 16 вересня 2020рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді:В. М. Ігнатенко, С. О. Карпенко, С. Ю. Мартєв, В. А. Стрільчук