Мінімальний та максимальний розміри відшкодування моральної шкоди й методика їх визначення потребують установлення

При застосуванні такого способу захисту права, як відшкодування моральної шкоди, судді часто припускаються помилок, які в основному полягають у поширенні його на випадки, для яких законом компенсації не передбачено, або ж у відмові у відшкодуванні, яке передбачене законом. Про це й не тільки йдеться в запропонованій частині аналізу практики застосування судами ст.16 Цивільного кодексу, здійсненому Верховним Судом. Окремо «верховники» наголошують на доцільності встановлення мінімального й максимального розмірів відшкодування моральної шкоди та розроблення методики їх визначення.

Від невиконання до розірвання

Такий спосіб захисту цивільних прав, як зміна правовідношення та припинення правовідношення, може бути пов’язаний з необхідністю змінити чи припинити існуюче правовідношення, наприклад у зв’язку з порушенням його однією зі сторін (стст.651, 652 ЦК — для договірних зобов’язань). Зокрема, ця вимога може міститись у позовній заяві про:

зміну вартості некомплектного товару чи товару, асортимент якого не відповідає умовам договору купівлі-продажу (стст.670, 684);

розірвання договору у зв’язку з невиконанням або неналежним його виконанням іншою стороною (стст.708, 726, 755, 782, 783 ЦК).

Припинення правовідношення застосовують, як правило, у разі невиконання або неналежного виконання боржником своїх обов’язків або неправомірного використання кредитором свого права. Припинення правовідношення як спосіб захисту права на практиці найчастіше застосовується в разі розірвання договорів.

Так, рішенням Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 13.12.2011 (справа №2-2529/11) задоволено позов Т. до С. та розірвано два договори купівлі-продажу комбайнів від 28.03.2008. Суд першої інстанції встановив, що 28 березня 2008 р. між Т. як продавцем та С. як покупцем укладено дві біржові угоди купівлі-продажу транспортних засобів, які зареєстровані Універсальною товарною біржею «Партнер». На виконання умов зазначених договорів позивач як продавець передав відповідачу своєчасно й повністю майно та всі необхідні до нього документи, але відповідач не виконав передбачених договором умов, не сплатив позивачу обумовленої в договорі суми коштів.

Таким чином, невиконання умов договору стало підставою для його розірвання. В апеляційному порядку рішення не оскаржувалося.

Цей спосіб, як і попередні, також може застосовуватись у поєднанні з іншими способами захисту, наприклад стягненням

збитків чи неустойки, або мати самостійне значення. В останньому випадку інтерес власника суб’єктивного права виражається в тому, щоб припинити порушення його права на майбутнє або усунути загрозу порушення цього права.

Справи із застосуванням таких способів захисту цивільних прав розглядаються частіше щодо кредитних договорів. Пред’явлення позовів із цими способами захисту, як правило, пов’язується з невиконанням або неналежним виконанням стороною в договорі своїх обов’язків. Відповідно до ч.2 ст.651 ЦК договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, установлених договором або законом.

У разі зміни договору зобов’язання сторін змінюється відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо, а в разі розірвання договору зобов’язання сторін припиняється (чч.1 та 2 ст.652 ЦК).

Про поруку, іпотеку та оренду

Зазначені способи захисту цивільних прав чи інтересів деякими судами застосовуються за відсутності відповідних підстав. Зокрема, порука, строк якої не було встановлено, припинялася за рішенням суду після закінчення строку на підставі ч.4 ст.559 ЦК, оскільки в договорі поруки була умова про його дію до повного виконання боржником своїх обов’язків за основним зобов’язанням або вказівка про те, що поручитель ознайомлений з усіма умовами кредитного договору.

Частиною 2 ст.559 ЦК передбачено, що порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом 6 місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимог до поручителя. Якщо строк основного зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Строк у таких випадках має визначатися не інакше, як за правилами ч.1 ст.252 ЦК (таку правову позицію висловив Верховний Суд у постановах: від 21.05.2012 у справі №6-68цс11; від 21.05.2012 у справі №6-48цс11; від 23.05.2012 у справі №6-33цс12).

В окремих випадках суди помилково застосовували зазначені способи до цивільних правовідносин, на які вони не поширюються. Мали місце випадки застосування передбаченого п.7 ч.2 ст.16 ЦК способу захисту в справі за позовом про припинення договору іпотеки на підставі ч.1 ст.559 ЦК, що не поширюється на правовідносини за договором іпотеки, і розірвання з використанням цього способу захисту права договору оренди землі за відсутності для цього підстав, передбачених ст.32 закону «Про оренду землі» від 6.10.98 №161-XIV.

Частина 2 ст.652 ЦК встановлює умови, за одночасної наявності яких договір може бути змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони в разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при

укладенні договору. Відповідно до ч.4 зазначеної статті зміна договору у зв’язку з істотною зміною обставин допускається за рішенням суду у виняткових випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або спричинить для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом.

Настання світової фінансової кризи не є істотною зміною обставин, якими сторони договору керувалися при його укладенні, у зв’язку з тим, що економічна криза має загальний характер та стосується обох договірних сторін, тому це не може бути підставою для зміни або розірвання договору в судовому порядку (постанова ВС від 20.02.2012 у справі №6-93цс11).

У зв’язку з тим, що договір купівлі-продажу товару з розстроченням платежу може бути укладений між фізичними особами в разі несплати покупцем у строк, установлений договором, повної ціни переданого товару, продавець має право вимагати розірвання такого договору продажу товару в кредит на підставі стст.651, 692, 695 ЦК (постанова ВС від 6.06.2012 у справі №6-46цс12).

Відшкодування шкоди чи стягнення збитків?

Застосування такого способу захисту, як відшкодування збитків, та інших способів відшкодування майнової шкоди визначається положенням ст.22 ЦК та здійснюється як у договірних зобов’язаннях (ст.611 ЦК), так і в позадоговірних (гл.82 ЦК), якщо порушенням цивільного права особи їй завдано майнову шкоду, заподіяно збитки. Зокрема, підстави для

відшкодування завданих збитків передбачені за порушення таких договірних зобов’язань, як:

договір купівлі-продажу (стст.661, 678, 700 ЦК);

договір дарування (ст.721 ЦК);

договір найму (стст.766, 768, 776, 780 ЦК);

договір підряду (стст.848—850, 852, 858 ЦК).

За ч.2 ст.22 ЦК, до збитків належать:

«1) втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода)».

На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи збитки можуть бути покриті й в інший спосіб, зокрема в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі). Правовим наслідком порушення зобов’язання може бути відповідальність і сплата неустойки (штрафу, пені), якщо це передбачено договором або актом цивільного законодавства.

Загальні положення щодо підстав відповідальності за завдану майнову шкоду визначені в ст.1166 ЦК. Є чимало випадків, коли такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів застосовувався без додержання норм законодавства із цих питань. Зокрема, у справах за позовами електропостачальників до споживачів про стягнення вартості позаобліково використаної електричної енергії

суди в одних випадках правильно вважали, що йдеться про відшкодування шкоди, як зазначено в ст.26 закону «Про електроенергетику» від 16.10.97 №575/97-ВР, в інших — що йдеться про стягнення збитків, обрахованих за Методикою визначення обсягу та вартості електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачами правил користування електричною енергією, затвердженою постановою Національної комісії регулювання електроенергетики від 4.05.2006 №562, хоча визначення характеру витрат впливає на розмір відшкодування. Іноді в таких справах на членів сім’ї та споживача покладалася солідарна відповідальність, що не відповідає положенням стст.541, 543, 1190 ЦК.

У цьому контексті слід мати на увазі, що стягнення збитків можливе в разі наявності договірних відносин і неналежного виконання договірних зобов’язань. У свою чергу відшкодування шкоди є належним способом захисту в разі здійснення позадоговірного цивільного правопорушення, наприклад позаоблікового використання електричної енергії.

Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій у справі за позовом фізичної особи до ВАТ «Закарпатгаз» про визнання незаконним нарахування відшкодування збитків та перерахунку вартості річного обсягу фактично спожитого природного газу, ВС вказав на таке. Із зазначених позивачем предмета та підстав позову вбачається, що предметом спору стала правомірність нарахування плати за використаний природний газ і збитків, завданих пошкодженням лічильника. Оскарження дій відповідача щодо нарахування плати за

використаний природний газ та збитків, які є різновидом претензії, не передбачено чинним законодавством як спосіб захисту прав.

Усе, що зазначала позивачка в позовній заяві, може бути запереченням у разі пред’явлення до неї позову про стягнення певної суми (збитків), однак таких позовних вимог до неї ніхто не заявляв. Таким чином, суду необхідно було уточнити позовні вимоги позивача, установити характер спірних правовідносин, проте ні суд першої інстанції, ні апеляційний цього не уточнили і не встановили (ухвала колегії суддів ВС від 23.02.2011 у справі №6-26441св09).

Наслідки прострочення

В окремих випадках у судів виникали ускладнення стосовно з’ясування правових підстав припинення грошових зобов’язань боржника. Відповідно до стст.598, 599 ЦК зобов’язання припиняється частково або в повному обсязі з підстав, установлених договором або законом. Зокрема, зобов’язання припиняється виконанням, здійсненим належним чином.

Згідно з ст.625 ЦК боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи з положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового

зобов’язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3% річних є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошима, належними до сплати кредиторові.

При цьому зазначена норма не обмежує права кредитора звернутися до суду за захистом свого права, якщо грошове зобов’язання не виконується й після вирішення судом питання про стягнення основного боргу.

Оскільки чинне законодавство не пов’язує припинення зобов’язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження для його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов’язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків, висновок суду касаційної інстанції про відсутність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень ст.625 ЦК було визнано необгрунтованим (постанова ВС від 4.07.2011 у справі №3-65гс11).

Виникають проблеми й під час розгляду справ щодо обов’язку відшкодувати в повному обсязі шкоду, завдану під час дорожньо-транспортної події володільцем джерела підвищеної небезпеки, який відповідно до закону «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 1.07.2004 №1961-IV

уклав договір про таке страхування (на підставі ст.1187 ЦК). Випадки такого роду регулюються спеціальною нормою — ст.1194 ЦК, за якою відповідальність володільця джерела підвищеної небезпеки настає лише в разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для покриття завданої шкоди. За цих умов володілець сплачує потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). Аналіз судової практики показав, що в разі застосування такого способу захисту виникають проблеми з доведеністю розміру завданої шкоди.

На підставі аналізу норм стст.1167, 1172, 1187, 1188 ЦК ВС дійшов виснов­ку, що шкода (зокрема й моральна), завдана внаслідок дорожньо-транспортної пригоди з вини водія, який на відповідній правовій підставі керував автомобілем, що належить роботодавцю, відшкодовується власником (володільцем) цього джерела підвищеної небезпеки, а не безпосередньо винним водієм.

Положення стст.1187, 1188 ЦК є спеціальними щодо стст.1166, 1167 зазначеного кодексу, у зв’язку із чим перевага в застосуванні повинна надаватися спеціальним нормам.

За змістом ч.2 ст.1188 ЦК, обов’язок відшкодувати шкоду, завдану іншим особам, які не є власниками або володільцями транспортного засобу (наприклад пасажиру), покладається на власників (володільців) джерел підвищеної небезпеки незалежно від вини обох водіїв або одного з них (ч.2 ст.1187 ЦК) (постанова Судової палати у цивільних справах ВС від 6.11.2013 у справі №6-108цс13).

«Моральні» критерії

Поняття моральної (немайнової) шкоди й порядок її відшкодування визначаються ст.23 ЦК. Підставами для відшкодування моральної шкоди можуть бути порушення майнових (стст.386, 396 ЦК), особистих немайнових (ст.280 ЦК) прав особи, а також зобов’язань у випадках, передбачених договором або законом (ст.611 ЦК), прийняття неправомірних рішень, а також дій чи бездіяльності органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (ст.1167 ЦК), заподіяння каліцтва, іншого ушкодження здоров’я або смерті особи (ст.1168 ЦК) тощо. Моральна шкода, завдана неправомірними діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини. Незалежно від наявності вини відшкодовується шкода у випадках, передбачених ч.2 ст.1176 ЦК.

Найпоширенішими випадками, коли вирішується питання про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, є:

• поширення, у тім числі через засоби масової інформації, відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, порочать честь, гідність, ділову репутацію;

• відшкодування шкоди, завданої майну та здоров’ю (найчастіше у зв’язку з дорожньо-транспортною пригодою, залиттям квартири);

• порушення прав споживачів;

• порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

• прийняття незаконних рішень, а також дії чи

бездіяльність органу дізнання, судового слідства, прокуратури або суду;

• вчинення корупційного діяння;

• скоєння злочину;

• пошкодження майна;

• завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки.

При застосуванні способу захисту права, передбаченого п.9 ч.2 ст.16 ЦК, помилки в основному полягали в поширенні його на випадки, для яких законом відшкодування моральної шкоди не передбачене (на договори оренди, інвестиції, позики, кредиту, банківського вкладу), або у відмові в застосуванні відшкодування моральної шкоди, яке передбачено законом (наприклад завданої прийняттям нормативно-правового акта).

Критерії визначення розміру відшкодування моральної шкоди, передбачені ч.3 ст.23 ЦК, є не досить чіткими, у зв’язку із чим у подібних випадках суди визначають розмір відшкодування далеко неоднаково. Наприклад, у зв’язку зі смертю фізичної особи в одних випадках призначалося відшкодування в сумі 500 тис. грн., 100 тис. грн., а в інших — у рази менше.

Визначаючи розмір грошового відшкодування моральної шкоди, завданої батькам унаслідок учинення умисного вбивства дитини, необхідно враховувати глибину і тривалість моральних страждань, характер дій винної особи (скоєння умисного вбивства), а також те, що особи зазнали моральних страждань, пов’язаних з необхідністю докладати зусилля для виявлення

та законного покарання особи, винної в смерті їхньої дитини. За таких обставин відшкодування моральної шкоди в розмірі
1 млн грн. кожному з батьків відповідає вимогам розумності та справедливості й не може вважатися явно завищеним чи надмірним (постанова ВС від 19.12.2011 у справі №6-65цс11).

Розмір, адекватний шкоді

Убачається за доцільне нормативно встановити мінімальний і максимальний розміри відшкодування моральної шкоди, методику його визначення. Вирішуючи питання про розмір та форми відшкодування моральної шкоди, треба також ураховувати функції, які має виконувати таке відшкодування (сатисфакція, компенсаційна функція). Які б фактори не впливали в кожному конкретному випадку на розмір відшкодування, очевидним є те, що цей розмір повинен бути максимально адекватним завданій шкоді.

Доказами можуть бути будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку суд установлює наявність або відсутність обставин, що обгрунтовують вимоги й заперечення сторін та інші обставини, котрі мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються показаннями свідків, висновками експертів, письмовими доказами (наприклад медичними довідками, висновками).

При відшкодуванні моральної шкоди, завданої особі незаконними діями чи бездіяльністю працівників виконавчої служби, застосуванню підлягають положення загального законодавства про моральну шкоду, а саме:

ст.56 Конституції, стст.23, 1167, 1173 ЦК та ст.11 закону «Про державну виконавчу службу» від 24.03.98 №202/98-ВР (постанова Судової палати у цивільних справах ВС від 11.09.2013 у справі №6-48цс13).

Відшкодування моральної шкоди членам сім’ї працівника, який загинув унаслідок нещасного випадку на виробництві, здійснюється відповідно до положень ст.1167, ч.2 ст.1168 ЦК, а не на підставі норм закону «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23.09.99 №1105-XIV (постанова Судової палати у цивільних справах ВС від 13.11.2013 у справі №6-120цс13).

За змістом стст.1167, 1168, чч.1, 2, 5 ст.1187 ЦК, моральна шкода, завдана смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, відшкодовується чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим) такої особи, а також особам, які проживали з нею однією сім’єю, особою, яка на відповідній правовій підставі володіє об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, незалежно від вини такої особи (постанови ВС: від 5.03.2012 у справі №6-96цс11; від 17.10.2012 у справі №6-114цс12; від 5.12.2012 у справі №6-145цс12).