ОГЛЯД ЗМІ. Виконання рішень Європейського суду в контексті судової реформи

Видання: «Юридична Газета»
Номер видання: № 30 (424)

Серед основних питань, які й досі не відпрацьовані на належному рівні в Україні, залишається питання ефективного виконання рішень Європейського суду з прав людини. Автори статті на прикладі рішення Суду у справі «Олександр Волков проти України» показують труднощі, які виникають на стадії виконання рішення ЄСПЛ в умовах існування законодавчих перепон.

Арсен МІЛЮТІН, старший юрист судової практики ЮБ «Єгоров, Пугінскій, Афанасьєв і партнери» Україна

Антон СІНЦОВ, юрист судової практики ЮБ «Єгоров, Пугінскій, Афанасьєв і партнери» Україна

Серед основних питань, які й досі не відпрацьовані на належному рівні в Україні, залишається питання ефективного виконання рішень Європейського суду з прав людини (далі – Суд). У цій статті ми вирішили зосередитись не на процедурних аспектах, а на конкретному прикладі показати труднощі, які виникають на стадії виконання рішень Суду.

Конвен[цінні] стандарти

Варто коротко нагадати, що Україна, ратифікувавши у 1997 р. Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція), взяла на себе зобов’язання на національному рівні виконувати рішення Суду у кожній справі, стороною якої вона є. З метою врегулювання відносин, що виникають у зв’язку з цим обов’язком держави, в 2006 р. був прийнятий Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – Закон»).

Цей Закон визначає, що виконанням рішення Суду є, по-перше, виплата стягувачеві відшкодування (суми справедливої сатисфакції) та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру, а по-друге, вжиття заходів загального характеру. Тобто на виконання рішення Суду, в якому встановлено одне або кілька порушень Конвенції, державу-відповідача, залежно від обставин, може бути зобов’язано вжити певних заходів індивідуального або загального характеру.

Найбільш розповсюдженим та дієвим заходом індивідуального характеру є виконання рішення Суду щодо виплати справедливої сатисфакції – фактично це відшкодування шкоди (моральної та/або матеріальної), судових та інших витрат. Виплата цих сум є обов’язковою, якщо це чітко визначено у рішенні Суду (ст.41 Конвенції). Зазвичай такі кошти сплачуються державою вчасно, адже у випадку їх невиплати протягом 3 місяців з дня набуття рішенням Суду статусу остаточного, на суму, вказану в рішенні, нараховується пеня.

Крім того, на сьогоднішній день рішення Суду є підставою для ініціювання перегляду справи у Верховному Суді України – відповідні зміни були внесені до всіх процесуальних кодексів ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010. Виходячи з правової природи конвенційних положень, такий перегляд ВСУ здійснює незалежно від того, в якому аспекті – матеріально-правовому чи процесуальному – були допущені порушення Конвенції при вирішенні справи судом. До того ж, вказаним вище Законом прямо передбачена можливість повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі та повторний розгляд справи адміністративним органом (додаткові заходи індивідуального характеру).

Слід зазначити, що індивідуальні заходи відновлення порушених прав та свобод заявника нерозривно поєднані з загальними заходами усунення причин та умов порушення прав та свобод, гарантованих Конвенцією. У Законі наведений перелік заходів загального характеру у сфері як правозастосування, так і право творення. Зокрема, у випадках, коли порушення є результатом проблем конкретних законів або відсутності належного законодавства, держава на виконання рішення Суду повинна внести зміни до існуючих нормативно-правових актів або прийняти відповідні закони.

Глухий кут?

У контексті викладеного вище необхідно звернути увагу на рішення Суду у справі «Олександр Волков проти України», яке наочно демонструє не тільки наявність проблем у функціонуванні судової влади в Україні, а й труднощі при виконанні рішення ЄСПЛ в умовах існування законодавчих перепон.

Суть зазначеної справи зводиться до того, що суддю ВСУ О. Волкова було звільнено з посади судді за «порушення присяги». Під «порушенням присяги» малося на увазі ухвалення ще у 2003–2006 рр. низки процесуальних рішень, а також участь у складі судової колегії суддів ВСУ в касаційному перегляді судових рішень, ухвалених за участі брата його дружини – судді одного з апеляційних судів. Рішення про звільнення було прийняте Верховною Радою України за рекомендацією Вищої ради юстиції та, незважаючи на явні порушення при його прийнятті, залишилось в силі після перегляду в Вищому адміністративному суді України.

Відновити status quo з юридичної (але не фактичної) точки зору пануВолкову вдалося лише після перегляду справи в ЄСПЛ. При цьому прийняте Судом рішення не обмежилось вирішенням персонального питання пана Волкова, а заторкнуло глобальну проблему функціонування судової системи України та принципів діяльності державної влади в Україні загалом. У своєму рішенні Суд, поряд з іншим, встановив:

- порушення п.1 ст.6 Конвенції у зв’язку з відсутністю незалежності та безсторонності ВРЮ з огляду на об’єктивні (процедура формування та персональний склад ВРЮ) та суб’єктивні (особиста упередженість членів ВРЮ) критерії;

- порушення п.1 ст.6 Конвенції у зв’язку з відсутністю незалежності та безсторонності розгляду справи заявника парламентом України з огляду на те, що:

• розгляд справи про звільнення судді законодавчим органом слугував надмірній політизації процесу та свідчив про його невідповідність принципу поділу влади;
• він головним чином зводився до висловлення загальних думок на підставі попередніх висновків ВРЮ та парламентського комітету та ухвалення обов’язкового рішення народними депутатами, які не обов’язково є фахівцями у галузі права, здатними вирішувати складні питання фактів і права;
• деякі члени парламентського комітету були одночасно членами ВРЮ, брали участь в ініціюванні, а потім у розгляді справи заявника в обох цих органах та не мали законодавчо забезпеченої можливості самовідводу, а отже, не могли вважатись безсторонніми.

З огляду на встановлені порушення п.1 ст.6 Конвенції Суд також зазначив, що перегляд ВАСУ рішення про звільнення заявника не був достатнім та не забезпечив виправлення допущених порушень, оскільки ВАСУ:

- не мав повноважень скасувати рішення щодо звільнення, а лише міг визнати їх незаконними, що створює невизначеність щодо юридичних наслідків такого визнання;

- не розглянув з належною ретельністю важливі аргументи заявника, зокрема щодо відсутності безсторонності членів ВРЮ та парламентського комітету;

- не оцінив доводів заявника щодо незаконності процедури голосування у ВРУ, розтлумачивши їх як такі, що мають бути розглянуті Конституційним судом України.

Крім того, Суд зазначив, що оскільки судді ВАСУ також підпадали під дисциплінарну юрисдикцію ВРЮ, вони не були незалежними та безсторонніми, розглядаючи справу, стороною якої була ВРЮ, що також становить порушення п.1 ст.6 Конвенції.

В контексті судової реформи Суд дійшов ще одного надзвичайно важливого висновку, встановивши наявність системної проблеми функціонування судової влади в Україні. Зокрема, Суд вказав на те, що в Україні не забезпечено її належного відділення від інших гілок влади, що, у свою чергу, не гарантує незалежності суддів і захисту від порушень і свавілля при застосуванні дисциплінарних заходів.

У рамках вжиття заходів індивідуального характеру Суд зобов’язав Україну якнайшвидше поновити на посаді судді ВСУ заявника, звільнення якого було визнано таким, що суперечить гарантіям, закріпленим Конвенцією.

Саме при виконанні цієї частини рішення (поновлення на посаді) органи влади України і зіткнулися з, на перший погляд, формальними труднощами, про які суддя Юдківська вказала у своїй окремій думці. Зокрема, проблема поновлення пана Волкова на посаді полягає в тому, що на момент його звільнення (червень 2010 р.) чисельність суддів ВСУ була доволі гнучкою та регулювалася ст.48 ЗУ «Про судоустрій» 2002 р. Відповідно до Указу Президента України №1427/2005 від 07.10.2005 «Про кількість суддів ВСУ», у 2005–2010 рр. ВСУ складався з 95 суддів.

Сьогодні ж ВСУ складається вже з 48 суддів, що регламентовано ст.39 ЗУ «Про судоустрій та статус суддів». Ця чисельність є постійною. Таким чином, у разі відсутності на певний час вільної посади у ВСУ виходить, що «якнайшвидше» поновлення заявника на посаді, зазначене у п.208 рішення Суду та п.9 його резолютивної частини, можна буде реалізувати лише тоді, коли один із діючих суддів ВСУ вийде на пенсію або звільниться з іншої причини, або якщо буде внесено відповідні зміни до чинного законодавства.

Зазначимо, що станом на сьогоднішній день на розгляді у ВРУ знаходиться проект постанови про внесення змін до постанови ВРУ №2352 від 17.07.2010 «Про звільнення суддів» (далі – Постанова) на виконання п.9 резолютивної частини рішення Європейського суду з прав людини у справі «Олександр Волков проти України» від 09.01.2013 (далі – Проект), якийпередбачає виключити з Постанови слова «Верховного Суду України Волкова Олександра Федоровича». Та поки що цей проект залишається нерозглянутим.

Тож внаслідок допущених у 2010 р. органами влади України безвідповідальних порушень при звільненні пана Волкова держава сьогодні вимушена вишукувати шляхи розв’язання фундаментальних проблем правової системи України.

Добре забуте нове, або Чи варто таке «ісполнять»?

Незважаючи на крайню необхідність для держави здійснювати всі можливі законодавчі кроки для вирішення системних проблем судової влади, виявлених під час розгляду справи пана Волкова, доводиться констатувати, що «система» виявилася міцним горішком. Спробуємо проілюструвати її життєві сили на прикладі справи про обрання членів Вищої ради юстиції від з’їзду адвокатів України.

Відомо, що 27.04.2014 позачерговий з’їзд адвокатів України (далі – ЗАУ) призначив нових членів ВРЮ – О. Ю. Резнікова, П. М. Гречківського та С. В. Балаца. З рішенням адвокатів не погодилась народний депутат І. Богословська, яка до адвокатури та самоврядування адвокатів не має жодного стосунку.

23.05.2014 Окружний адміністративний суд Києва, не дуже вагаючись, у прискореному режимі, без участі сторін у справі, без протоколу ЗАУ розглянув справу і визнав вказане рішення ЗАУ протиправним та скасував його, а визнавши відсутність повноважень у трьох нових членів ВРЮ.

Постанова суду була залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 06.09.2014. Колегія суддів апеляційної інстанції розглянула справу в такому ж «авральному» порядку, забувши навіть допитати свідка, якого сама ж запросила, та долучити до матеріалів справи той самий протокол ЗАУ. Станом на сьогодні справа знаходиться на розгляді в Вищому адміністративному суді України.

Ми схильні вважати, що ця справа є породженням тієї ж проблеми, на яку вказав Суд у справі п. Волкова – в Україні не забезпечено належного відділення судової влади від інших гілок влади. Адже чому суди не звертають увагу на очевидні речі:

- Яким чином рішення ЗАУ від 27.04.2014, якими було обрано нових членів ВРЮ, порушують права, свободи та інтереси пані Богословської?

- Як можна визнати відсутність усіх повноважень у членів ВРЮ, не залучивши до спору власне Вищу раду юстиції?

- Як можна визнати відсутність всіх повноважень у членів ВРЮ, коли кодекс адміністративного судочинства передбачає лише спори з приводу реалізації компетенції (повноважень) (п.3 ч.2 ст.17 КАС України)? Та й що має означати «відсутність повноважень» у осіб, які прийняли присягу перед ВРУ?

- Як можна приймати рішення у справі, коли суд не має у розпорядженні та не досліджує протокол ЗАУ?

- Як можна не поважати рішення ЗАУ, який виражав волю тисяч членів адвокатури і, по суті, виконував функцію, яка була покладена на нього Законом «Про відновлення довіри до судової системи»? При цьому аргументи судів, що при проведенні ЗАУ нібито були допущені «істотні процедурні порушення», самі по собі не витримують критики. По-перше, ці «порушення» відверто важко назвати порушеннями. По-друге, навіть якщо погодитись із цим визначенням, важко погодитись із тим, що ці «порушення» вимагають саме такого засобу реагування. По-третє, до цього часу не існує жодного підтвердження, що рішення ЗАУ могло б бути іншим.

На наше переконання, вказані обставини у своїй сукупності не свідчать про дотримання судами у цій справі таких основоположних конвенційних принципів, як незалежність та безсторонність суду. Скоріше, ця справа нагадує справу п. Волкова, який був позбавлений посади в угоду політичним міркуванням. Хоча з юридичної точки зору більш правильно буде сказати, що п. Волков був позбавлений посади, тому що виконавча гілка узурпувала владу і підкорила владу судову.

Ми як адвокати дійсно засмучені, що судова гілка влади не виказує рішучість та твердість, незважаючи на те, що українці жертовно висловились проти будь-якої узурпації. Так само ми засмучені тим фактом, що з голосом адвокатури вчиняють таке свавілля.

Звичайно, у справі ВРЮ вже сьогодні намічається подібна справі О. Волкова проблематика виконання рішень Суду. Адже якщо останній зобов’яже Україну поновити обраних членів ВРЮ на їх посадах, вітчизняні посадовці знову зіштовхнуться з відсутністю юридичних механізмів та фактичних можливостей для виконання такого рішення, оскільки поновлювати на посаді на цей раз прийдеться вже приведених до присяги членів ВРЮ.

Підсумуємо все сказане досить логічним, на наш погляд, запитанням: «Чи варто таке «ісполнять»?»