Політичний тиск як загроза незалежності суду

Постановка проблеми. Сьогодні Україна переживає складний етап становлення та розвитку демократичних цінностей. Триваюча конституційна реформа в Україні повинна розв’язати ціле коло проблемних питань державноуправлінської діяльності, серед яких головне місце посідає питання практичної реалізації принципу поділу державної влади. Адже саме розподіл влади, що є одночасно і політико-правовою доктриною, і конституційним принципом, повинен бути покладений в основу організації влади будь-якої демократичної держави [17, C.6]. Принцип поділу влади покликаний унеможливити зловживання владою. Для забезпечення цього Ш. Монтеск’є визначає необхідність існування такого порядок речей, при якому різні влади могли б взаємно стримувати одна одну [8]. Документ Копенгагенської наради Конференції щодо людського виміру НБСЄ від 29 червня 1990 року, в черговий раз закріплює поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, стосунки між ними і послідовне дотримання владою прав людини до міжнародних демократичних стандартів. Варто відзначити, що у європейських державах з усталеними формами демократичного правління та столітніми традиціями (Німеччина, Франція тощо) саме через функціонування означеного принципу забезпечується ефективна робота усього державного механізму, спрямованого на  охорону прав та свобод людини і громадянина.

На судову влади, яка  апріорі  є однією з гілок державної влади у будь-якій правовій державі, повинні поширюватись всі характеристики та ознаки останньої, як-то суверенність, повнота, неподільність, самостійність, формальна незалежність, а також здійснення від імені держави її органами, поширення влади на всіх членів суспільства, наявність у розпорядженні механізму для реалізації своїх завдань і функцій [11, С. 85]. Ефективне виконання судовою гілкою влади своїх конституційних функцій можливе лише за умови існування її незалежності, яка є її характерною та одночасно відмінною рисою. Акцентуючи уваги на незалежності такої гілки влади, варто підкреслити, що вона не є абсолютною, адже у державі, як основному інституті цілісної соціальної системи, не можуть існувати повністю незалежні елементи, оскільки це прямо суперечить закономірностям функціонування таких системних інституцій. Сенс такої відмінної риси полягає лише у тому, що судова влада практично повинна бути позбавлена зовнішнього впливу з боку представників інших гілок влади та представників суб’єктів предметно-практичної політичної діяльності. Тобто незалежність судових органів повинна забезпечуватись відокремленістю судової влади від законодавчої та виконавчої, які не повинні мати засобів втручання у процес здійснення правосуддя  [14, С. 194–199]. Суди повинні бути повністю незалежні від органів законодавчої влади, діяти не як інструменти обраного більшістю законодавчого органу, а як слуги конституційного ладу загалом [1, С. 11].

На превеликий жаль, судова влада в Україні знаходиться в тих умовах, коли вона перманентно вимушена доводити своє право на самостійне функціонування та незалежність, опираючись політичному тиску з боку представників інших гілок влади. Можна впевнено стверджувати, що сьогодні діяльність судової системи пов’язана із політичним впливом на судову гілку владу загалом, а також із тиском на окремих суддів під час розгляду певних справ з боку як окремих народних депутатів так і представників виконавчої влади. Через засоби масової інформації такими носіями політичної влади, які у більшості випадків не мають відповідних професійних знань у галузі правознавства, публічно критикуються рішення судів, лунають заклики до невиконання судових рішень з боку високопосадовців, вся судова система таврується як  «корумпована», публічно висловлюються думки про необхідність дати вказівки тому чи іншому складу суду з приводу певної справи, або про необхідність звільнення суддів через політичну доцільність.

Актуальність теми. Саме поширенням тенденції використання представниками політичної влади впливу на суд з метою отримання певного судового рішення, що негативно впливає на ефективність функціонування всієї системи правосуддя та довіри до суду, викликає потребу в розробці науково обґрунтованої концепції протистояння такому впливу, та впровадженні дієвих законодавчих механізмів забезпечення неупередженості та об’єктивності при здійсненні судочинства, захисту суддів від політичного переслідування. Незалежність судової влади була предметом дослідження як зарубіжних науковців, таких як П. Арчер, А. Барак, У. Бернем, Д. Гом’єн, Е. Джинджер, Д. Мердок, Р. Уолкер, Б. Футей, В. Хайде, так і вітчизняних вчених. Зокрема проблемі впливу на суд присвячено низка праць Г. Арапової, О. Бориславської, М. Лєдовскіх, В. Крижановського, М. Савченко, О. Харитонова та інших. Незважаючи на те, що окремі проблеми незалежності суддів вже були предметом вивчення окремих  вітчизняних науковці, комплексного дослідження природи та змісту вказаного негативного явища, розробки актуальних моделей забезпечення незалежності судочинства в умовах загостреного політичного впливу не проводилося.

Метою статті є дослідження проблематики негативного впливу окремих представників законодавчої та виконавчої гілки влади на об’єктивність та незалежність судочинства в Україні.

Виклад основного матеріалу. Проблема незалежності судової гілки влади притаманна не тільки Україні. Про це свідчить те, що розв’язання такого проблемного явища відбувається, у тому числі, на міжнародно-правовому полі. Така обставина дозволяє стверджувати про особливу актуальність означеного питання, та констатувати запровадження інтернаціоналізації стандартів у галузі судоустрою, у тому числі і тих, які стосуються незалежності судових органів. Варто відмітити, що у конструкції права на суд незалежність суду має першорядне значення, оскільки в усіх національних законодавствах це положення формується як принципи судоустрою та судових проваджень [15, С. 101–109]. Як слушно свого часу зазначив Ш. Ґасс судді та суд, як інститут, повинні бути вільними від впливу і втручання з боку інших гілок влади, так само як і від впливу приватних та політичних інтересів  [2, С. 25–32].

На міжнародному рівні принцип незалежності судової гілки влади визнається як одна з основних ознак суду в демократичному суспільстві. Більш того, міжнародно визнана засада незалежності судової гілки влади вже давно  розглядається і як певний стандарт особистого статусу судді [7]. Положення щодо судової незалежності знайшли своє закріплення і в Основних принципах незалежності судових органів (1985 р.),  Рекомендації № R (94) 12 Комітетом Міністрів Ради Європи, і Європейської хартії про статус суддів (Страсбург, 1998 р.), Бангалорських принципах діяльності судді,  Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи від 17 листопада 2010 р., № 5(94)12 «Щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки», Висновку № 1(200) Консультативної ради європейських суддів «Щодо стандартів незалежності судової влади й незмінюваності суддів», Плані дій щодо зміцнення правосуддя «Незалежність та неупередженість» (CM(2016)36 final), затвердженого 13 квітня 2016 року Комітетом міністрів Ради Європи тощо.

З цього приводу також доцільно звернути увагу на зміст окремих рішень Європейського суду з прав люди. Наприклад, у рішенні по справі за зверненням Біумартін проти Франції від 24 листопада 1995  року (серія А 296-В) зазначено, що якщо суд не має повної незалежності від виконавчої влади, то він не може вважатися «судом». В іншій справі, за зверненням Ван де Хурк проти Нідерландів, (серія А 288) від 19 квітня 1994 року Європейський Суд також підкреслив, що існування гарантій проти зовнішнього тиску на суд є важливою частиною зобов'язань за статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Доцільно звернутись і до змісту Плану дій щодо зміцнення правосуддя «Незалежність та неупередженість» (CM(2016)36 final) від 13 квітня 2016 року. В цьому документі наголошується на необхідності вжиття державою заходів щодо належного захисту незалежності кожного судді індивідуально і забезпечення їх неупередженості. Окрім цього підкреслено, що правила, які регламентують відповідальність судді і перегляд судових рішень, в повній мірі повинні базуватись на принципах незалежності судової системи, а публічна критика судової системи з боку виконавчої та законодавчої гілок влади повинна базуватись на повазі до авторитету судової влади, дії представників означених гілок влади повинні демонструвати громадському суспільству повагу до судових рішень та представників суддівського корпусу. При цьому, особам, що займають публічні посади, рекомендовано уникати критики окремих судових рішень, так само як надмірно жорсткої або політично вмотивованої критики як судової системи взагалі так і окремих суддів. Окремо наголошено на необхідності вжиття заходів, які мають запобігати такому використання засобів масової інформації виконавчою та законодавчою гілками влади, яке спрямоване на дискредитацію судової системи, так само як і зосереджена увага на необхідності вжиття  відповідних заходів, що спрямовані на захист репутації і прав представників суддівського корпусу, підтримання авторитету та неупередженості суддів з урахуванням змісту відповідних рекомендацій та рішень Європейського Суду з прав людини [9]. Як ми бачимо, означені дії розцінюються згідно вказаних постулатів ЄС як втручання у судовий процес, та такі, що прямо несуть загрозу здійсненню правосуддя через необґрунтований політичний тиск.

Аналіз вказаних міжнародних актів та рішень Європейського суду дозволяють констатувати, що на міжнародному рівні визнано необхідність забезпечення незалежності судової гілки влади, у тому числі через запровадження та забезпечення практичної реалізації інституту розподілу влади, закріплення незалежності судових органів на рівні конституцій чи національного законодавства з одночасним встановленням чіткого імперативу поважати незалежність судових органів з боку носіїв політичної влади, та заборони втручатись в діяльність суду у будь-якій формі.

Вказані фундаментальні принципи розподілу влади та незалежності суду знайшли своє належне висвітлення як в Конституції України, прийнятій Верховною Радою України 28 червня 1996 року, так і в Законі України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 2 червня 2016 року  № 1401-VIII. Статтею 6 Основного Закону від 28 червня 1996 року прямо визначено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Стаття 126 Конституції України вказаним Законом була викладена у редакції, згідно якої  вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється. Доцільно звернути увагу з цього приводу і на Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 р. № 19-рп/2004, в якому вказано на існування заборони вчинення щодо суддів будь-яких дій незалежно від форми їх прояву з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, фізичних та юридичних осіб з метою перешкодити виконанню суддями професійних обов’язків або схилити їх до винесення неправосудного рішення тощо» [12, Ст. 322]

Однак закріплення в Конституції України таких принципів, як і наявні у нашій країни зобов’язання щодо виконання вказаних положень міжнародного законодавства, поки не дозволяє констатувати наявність в Україні  злагодженого та дійового механізму реалізації у практичній площині принципів розподілу влади та незалежності суду. Як слушно зазначено з цього приводу у М. Савченко, сам по собі факт закріплення положень, щодо гарантування такої незалежності Конституцією і законами України та заборони впливу у будь-який спосіб за відсутності чіткого механізму її забезпечення є важливою, але недостатньою умовою [13, С.75-78]. Як демонструє приклад України, незалежність суддів може залишатися суто декларативним елементом, якщо саме державою не будуть створені дієві механізми забезпечення останньої. Неспроможність суб'єктів сучасних політичних процесів в Україні вирішувати державні проблеми у цивілізований спосіб, відсутність належного освітнього рівня окремих представників такого середовища та відвертий популізм у мотивуванні своєї публічної діяльності призводять до масштабного втручання у сферу правосуддя та порушення принципів розподілу влади та незалежності суду.

Одним із яскравих свідчень такого негативного процесу є відкритий лист Ради суддів України від 06 лютого 2015 року, в якому вказаний вищий орган суддівського самоврядування констатує, що вітчизняна судова система, суди і судді перебувають під шквалом нищівної критики, набирає поширення публічне коментування ухвалених судами рішень у вкрай негативному світлі. Висловлювання подібного змісту загалом підтримують емоційну напругу населення та все частіше викликають агресію, спрямовану на суддів. Лунають заклики до фізичної розправи з суддями та мають місце випадки такої розправи [5].

Окремі носії політичної влади, керуючись у своїй діяльності необхідністю досягнення короткострокових політичних цілей, через намагання вплинути на суд фактично підривають довіру суспільства, як до судочинства, так до судової влади у цілому. Представники вітчизняної юридичної спільноти вже давно на теоретичному рівні зробили висновок про існування такої форми тиску на український суд як «депутатське право», підкреслюючи використання засобів масової інформації для вчинення таких дій при розгляді конкретних судових справ [16].

Факти щодо втручання в діяльність суддів, тиску на суд, періодично оприлюднюються членами Ради суддів України, окремими головами судів, суддями-спікерами відповідних судів та самими суддями. Однак чинне законодавство не передбачає відповідальності посадових осіб за ігнорування таких звернень, а тому такі звернення більшою мірою залишаються без належного реагування.

За правовою позицією Верховного Суду України втручання, вплив на суддю може проявлятись у формі прохання, вимоги, вказівки, погрози, підкупу, насильства, критики судді в засобах масової інформації до вирішення справи у зв’язку з її розглядом тощо з боку будь-якої особи з метою схилити його до вчинення чи невчинення певних процесуальних дій або ухвалення певного судового рішення. При цьому не має значення, за допомогою яких засобів, на якій стадії процесу та в діяльність суду якої інстанції здійснюється втручання [10].

Проводячи загальну класифікацію видів тиску на органи судової влади в Україні з боку носіїв політичної влади у сучасних умовах, можна виокремити такі найпоширеніші його прояви:

1) Приниження авторитету судової влади через публічну критику судових рішень, систематичні публічні заяви з боку окремих посадовців та народних депутатів України про непрофесіоналізм суддів та публічні заклики щодо необхідності звільнення  суддів  (Наприклад, виступи Міністра внутрішніх справ А. Авакова від 04 січня 2016 року про звільнення усіх суддів в країні та протягом 3 місяців набрання нових; виступ міністра юстиції П. Петренко від 30 травня 2016 року про необхідність звільнення 800 суддів, які призначалися протягом останніх п'яти років, неодноразові виступи народного депутата України І. Алексеєва та інших тощо щодо необхідності звільнення всіх без винятку судів в країні);

2) Прийняття законів, що спрямовані на порушення принципів незмінюваності суддів та обмеження повноважень органів суддівського самоврядування (Наприклад, прийняття Закону України   "Про судоустрій та статус суддів" в новій редакції, яким обмежено повноваження Ради судів України (ст. 113 Закону) порівняно із існуючими, передбачено звільнення всіх без винятку понад 1000 суддів призначених строком на  років після спливу такого терміну призначення (п. 17 Розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення»), закладено механізми  звільнення інших суддів під час реорганізації (ліквідації) судів, що має відбутися);

3) Намагання вплинути на фінансування судової системи виконавчою владою (Наприклад, прийняття законодавчим органом п.11 заключних положень закону "Про державний бюджет на 2016 рік"в редакції Кабінету Міністрів України, що надало останньому широку дискрецію при вирішенні питань щодо фінансування видатків судів, зокрема на власний розсуд визначати порядок і розміри такого фінансування);

4) Блокування приміщення судів чи сприяння таким діям (Наприклад, блокування 02 липня 2016 року приміщення Печерського районного суду м. Києва за участю народних депутатів України Є. Соболєва, А. Білецького, блокування приміщення 07 червня 2016 року Апеляційного суду Одеській області представниками Правого Сектору та Самооборони за бездіяльності правоохоронних органів);

5) Публічне надання вказівок суддям щодо бажаного результату розгляду конкретної справи (Наприклад,  18 січня 2015 року на своїй сторінці в соціальній мережі «Фейсбук» народний депутат України Є.Соболев висловив свій намір разом з іншим народним депутатом С.Семенченком та бійцями батальйону «Донбас» завітати в гості до судді Самойлової В.В. та Харківського апеляційного адміністративного суду з метою надати шанс суддям апеляційної інстанції або ухвалити потрібне рішення, або усвідомити, що в бійців батальйону «Донбас» не буде сенсу діяти законними методами);

6) Виклик на допит в якості свідка судді відносно справи, що перебуває у нього в провадженні, або порушенні щодо судді кримінального провадження (Наприклад, 12 липня 2016 року перед початком судового засідання у справі про банкрутство за заявою ліквідатора ТОВ промислово-фінансової групи «Спарта» спеціалізована антикорупційна прокуратура, яка є самостійним структурним підрозділом Генеральної прокуратури України, без дотримання процедури, передбаченої законодавством, направила повістку на ім’я судді Верховного Суду України Анатолія Ємця, призначивши дату для надання свідчень у якості свідка у кримінальній справі за фактом сприяння незаконній ліквідації ТОВ промислово-фінансової групи «Спарта» на 15 липня 2016 року.);

7) Невиконання рішень судів чи публічні заклики до їх не виконання (Наприклад, заява Міністра внутрішніх справ А. Авакова від 02 квітня 2016 року про те, що МВС не буде виконувати рішення суду про зняття з розшуку екс-нардепа Ю. Іванющенка).

З одного боку вказані негативні явища, поширення  яких  набуває загрозливих масштабів, свідчать про намагання створити умови підконтрольності суддів виконавчій та законодавчій гілкам влади в Україні. З іншого боку, поширення тенденцій впливу на суд, відсутність відповідальності,  в тому числі з боку представників різних політичних сил, за публічний тиск на суд свідчить про неспроможність держави забезпечити незалежність суду.

Також показовим є і те, що спроби тиску на суду у своїй більшості виходять від представників політичної влади, які мають пряме відношення до проведення теперішньої судової реформи, що демонструє у таких суб’єктів реформаторського процесу відсутність бачення механізму збалансованості функціонування судової гілки влади, та наявність конфлікту владних політичних  реформаторських інтересів із конституційним принципом поділу влади.

З огляду на це, стає зрозумілим, що процес реформування судової системи видається надмірно політизованим, і спрямованим на побудову судової системи відповідно до політичних інтересів. При цьому такі суб’єкти реформаторського процесу не бажають зрозуміти, що жодна реформа правосуддя не може досягнути своїх цілей щодо гарантування права на справедливий суд, якщо незалежність суду буде обмежуватись фактичним втручанням у його професійну діяльність.

Наслідком тиску на суд може стати прийняття незаконного судового рішення та відхилення судом від передбаченої процесуальним законом певної судової процедури під час розгляду справи, що у своїй сукупності може остаточно підірвати довіру суспільства не просто до окремих суддів, а до інституту суду в цілому. Такі дії можуть мати дуже негативні наслідки для розбудови правої держави в Україні, адже як слушно зазначають вітчизняні науковці, неможливість влади подолати повну недовіру громадян щодо своїх дій призводить до кризи в суспільній свідомості та ставить під загрозу насамперед легітимність політичного режиму, що в процесі призведе до руйнації чинної політичної системи [6].

На жаль, функціонування нинішньої моделі державного управління в Україні демонструє значне відхилення від міжнародних стандартів організації діяльності судової гілки влади. А тому, поза всяким сумнівом, необхідно вживати невідкладні заходи для розв’язання цієї проблеми. Конституційний порядок повинен опиратися на ефективну і незалежну судову владу, діяльність якої поєднана із реальним втіленням принципу розподілу державної влади. Без належного виконання гарантій незалежності судової влади у відповідності з міжнародно-правовими стандартами, Україна ніколи не відбудеться як правова та демократична держава.

Список використаних джерел та літератури

1. Аллан Т.Р.С. Конституційна справедливість. Ліберальна теорія верховенства права/ Т.Р.С. Аллан ', пер. Р. Семків. - К. : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008.

2. Ґасс Ш. Деякі спостереження щодо незалежності суду, як вона презентована у міжнарод- них документах та досвіді / Ш. Ґасс // Вісник Центру суддівських студій. – 2007. – №10. – С. 25–32

3. Закон України «Про судоустрій та статус суддів» від 02.06.2016 року[Електронний ресурс]. Режим доступу http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=59259

4. Копєйчиков В.В.Організація державної влади і розробка нової Конституції України // Вісник Академії правових наук України. -1995. -№3. -С.15-21.

5. Лист Ради суддів України (відкритий) від 06 лютого 2015 . [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://rsu.court.gov.ua/rsu/152894/

6. Лопушинський І. П. Незалежність судової влади як умова існування конституціоналізму //  Теорія та практика державного управління і місцевого самоврядування. –  2013  –   № 2

7. Мартиненко П. Право гаманця» і незалежність суду // Юридичний вісник України. – 1998. –  № 15. –  9-15 квітня.

8. Монтескье Ш. Избранные произведения. -М.: Госполитиздат, 1955. -799 с.

9. Плані дій щодо зміцнення правосуддя «Незалежність та неупередженість» (CM(2016)36 final), затвердженого 13 квітня 2016 року Комітетом міністрів Ради Європи. [Електронний ресурс]. – Режим доступу  https://www.coe.int/

10. Постанова Пленуму Верховного суду України «Про незалежність судової влади» від 13.06.2007  N 8 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v0008700-07

11. Рабінович П. М. Державна влада. Юридична енциклопедія : в 6 т. / [упоряд. П. М. Рабінович та ін.]. – К. : Право, 1999].

12. Рішення Конституційного суду України // Офіційний вісник України  2004. – № 49. – Ст. 3220

13. Савенко М. Незалежність судді Конституційного Суду України // Вісник Конституційного Суду України. – 2001. –  № 1. – С.75-78.

14. Сиза Н. П. Система елементів права на справедливий суд / Н. П. Сиза // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право» № 20. – Частина 1. – Том 4. – С. 194–199.

15. Цувіна Т. А. Незалежність суду як елемент права на суд у цивільному судочинстві / Т. А. Цувіна // Юрист України. – 2014. – № 2. – С. 101–109. 2, c.102

16. Штогун С. Міни недосконалості судової влади. «Якщо незалежність не дають, її необхідно брати або позбуватися залежності» / С. Штогун // Закон і Бізнес. – 2007. – №21: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.zib.com.uа

17. Энтин Л.М. Разделение властей: опыт современных государств. – М.: Юрид. лит., 1995. – 176

Автор: Мовчан Дмитро,
кандидат юридичних наук,
суддя Ленінського районного суду м. Дніпропетровська