Ступінь тяжкості вчиненого злочину передбачає не тільки врахування самої категорії тяжкості, визначеної ст. 12 КК

Потерпілі та прокурор просили скасувати ухвалу апеляційного суду у зв’язку з необґрунтованістю застосування до особи положень ст. 75 КК України.

Вироком суду особу визнано винним у тому, що він, маючи умисел на заволодіння чужим майном та корисливий мотив, зловживаючи довірою осіб, шляхом обману отримав майно, яке він продав та отримані грошові кошти витратив на власні потреби.

За вироком районного суду особу засуджено за: ч. 1 ст. 190 КК України до покарання у виді обмеження волі строком на 1 рік; за ч. 2 ст. 190 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 2 роки. На підставі ч. 1 ст. 70 КК України визначено остаточне покарання за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим у виді позбавлення волі строком на 2 років.

Апеляційний суд вирок місцевого суду змінив в частині призначення покарання - на підставі ст. 75 КК України особу звільнив від відбування призначеного покарання з випробуванням із іспитовим строком на 3 роки із покладенням на нього обов'язків, передбачених ст. 76 КК України. В решті вирок залишив без зміни.

ВС дійшов висновку, що апеляційний суд, приймаючи рішення про звільнення засудженого від відбування призначеного покарання з випробуванням, не дотримався вимог кримінального закону.

ККС ВС зазначив, що згідно з положеннями ст. 65 КК України, призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди мають дотримуватися вимог кримінального закону й зобов'язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. Покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів. Рішення суду про звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням має бути належним чином мотивовано.

Ч. 1 ст. 75 КК України передбачено, що якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Апеляційний суд не обґрунтував у мотивувальній частині ухвали свій висновок про можливість виправлення засудженого без ізоляції від суспільства, а лише послався на обставини, що пом'якшують покарання, а ті обставини, що засуджений скоїв злочин вперше, щиро розкаявся, позитивно характеризується та має захворювання серцево-судинної системи, не дають підстав для висновку про можливість його виправлення без відбування покарання.

ВС роз’яснив, що за змістом кримінального закону ступінь тяжкості вчиненого злочину передбачає не тільки врахування самої категорії тяжкості, визначеної ст. 12 КК, а й індивідуальних особливостей злочинного діяння.

А апеляційний суд, застосовуючи ст. 75 КК України, в повній мірі не врахував ступінь тяжкості вчинених злочинів, один з яких відповідно до ст. 12 КК України є злочином середньої тяжкості, кількість епізодів злочинної діяльності, вартості майна та суми коштів, якими заволодів засуджений, дані про особу засудженого, в тому числі його попередню соціальну поведінку, дані про відшкодування шкоди.

ВС звернув увагу, що, виходячи з положень ст. 50 КК рішення суду про призначення покарання, з-поміж інших завдань, повинно досягти мети виправлення та запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Враховуючи наведене ККС ВС дійшов висновку, що застосування ст. 75 КК України не відповідає загальним засадам призначення покарання, принципам законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання. Крім того, таке покарання не є достатнім і необхідним для виправлення засудженого та попередження нових злочинів, не відповідає ступеню тяжкості вчинених злочинів і особі засудженого внаслідок м'якості (постанова від 29.03.2018 у справі № 750/2962/16-к).