Оригінали та копії електронних документів: процедура, яку складно реалізувати

Електронні докази є новим та недостатньо дослідженим інститутом в цивільному процесі України, який знайшов своє законодавче закріплення менш ніж півроку тому.

“Українське право” у попередній статті уже розглядало термінологічну проблему, яка виникає при застосуванні в процесуальному законодавстві поняття “електронний доказ” замість “цифровий доказ”. Цю публікацію ми вирішили присвятити більш прикладному питанню, яке неодноразово порушувалось на практиці, а саме визначенню та розмежуванню понять “оригінали” та “копії” електронних доказів.

ЯК ПЕРЕДБАЧЕНО В ЗАКОНІ?

Перш за все, необхідно коротко розглянути процедуру, описану в ЦПК України (ч.ч. 2-5 ст. 100 ЦПК), що регулює питання подання електронних доказів в суд.

Такі докази, згідно закону, можуть подаватись у трьох формах: 1) в оригіналі; 2) в електронній копії, засвідченій електронним цифровим підписом, прирівняним до власноручного відповідно до Закону України “Про електронний цифровий підпис” (передбачається, що законом може встановлюватись інший порядок засвідчення); 3) в паперовій копії, посвідченій у порядку, передбаченому законом.

Якщо учасник справи подає копію електронного доказу, то він повинен зазначити про наявність у нього чи в іншої особи оригіналу електронного доказу. У такому разі суд за клопотанням учасника справи чи з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал електронного доказу. Якщо ж оригінал електронного доказу не буде подано, а інший учасник справи чи суд ставить його під сумнів, то такий доказ не береться судом до уваги. Водночас фальшивість електронного доказу, що призвело до ухвалення незаконного рішення, є підставою для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами (п. 2 ч. 2 ст. 423 ЦПК України).

В ЧОМУ ПРОБЛЕМА?

Однак, що слід вважати оригіналом, а що є копією електронного доказу, законодавець не зазначив, що створює колізію, яка уже дається взнаки на практиці, на що ми звертали увагу [http://ukrainepravo.com/news/ukraine/iafkhsftsvarrya-rsvyeo-nafts-tsuseztszh-ryints-ryevyukyyerysh-t.... Загалом, в юридичній науці наразі існують дві точки зору щодо цього питання, на чому зосередив увагу Р. О . Халіков.

Так, на думку багатьох поняття “оригінал” і “копія” в традиційному розумінні цих слів до електронного документу не можуть застосовуватись.

Наприклад, К. Б. Лєонтьєв робить такий висновок, виходячи з аналізу основної особливості електронного документа: у таких документах відсутня жорстка прив’язка до конкретного матеріального носія; як наслідок, один і той же електронний документ може існувати на різних носіях. Цінною в такому випадку буде лише інформація, що міститься на матеріальному носії, і тому оригіналом вважатиметься будь-який незмінений варіант такого документа в електронній формі. В якості копії електронного документа може розглядатися тільки його копія на паперовому носії.

Такої ж думки притримується і М. В. Горєлов. Зазначаючи на особливості електронних документів по відношенню до письмових, він зауважує, що поняття “оригінал електронного документу” в файловій структурі позбавлене сенсу, оскільки будь-які копії одного і того ж електронного документу (файлу) завжди будуть абсолютно ідентичні. Аналогічну думку висловлював і М. В. Селіванов. Тобто вчені зауважують, що недоцільно вживати поняття “оригінал” та “копія” електронного документу. Як наслідок, недоцільно вживати зазначені поняття і щодо електронних доказів.

Водночас, поряд з цим М. В. Горєлов вказує на роздруківку оригіналу електронного документа на папері і зауважує, що дана роздруківка зовсім не ідентична “оригіналу” електронного документа. Тобто роздрукований на папері електронний документ не є файлом, і тим більше не є копією файлу.

Аналогічну та більш ширшу позицію з даного питання висловила і Н. М. Лєбєдєва, яка, окрім підтвердження неідентичності роздруківки електронного документу його відображенню на екрані монітора, звернула увагу, що інформація, яку людина може спостерігати на екрані, не є ідентичною навіть тій, що розміщена на інформаційному ресурсі (тому що там вона являє собою сукупність комп’ютерних файлів, закодованих мовою HTML).

Виходячи із зазначеного, варто погодитись, що застосовування поняття, яке існує в чинному ЦПК України, а саме “паперова копія електронного доказу”, є не зовсім коректним, оскільки, як справедливо зазначають науковці, роздрукований електронний доказ не ідентичний його “оригіналу”, а тому не може вважатись його “копією” (навіть паперовою).

Іншою є позиція, відповідно до якої оригіналом електронного документу є той документ, який за часом створення є першим.

Цікавим в межах даного питання є законодавство Російської Федерації, а саме положення ДЕСТ 6.10.4.-84, які введені в дію ще 1 липня 1987 року, однак продовжують діяти і нині.

Так, передбачається, що оригіналом документа на машинному носії є перший за часом запис документа на машинному носії, який містить вказівку, що цей документ є оригіналом. Оригіналом машинограми є перший за часом надрукований екземпляр документа на паперовому носії, який містить вказівку, що цей документ є оригіналом. Поміж цим вживаються ще поняття “дублікату” та “копії” документу на машинному носії. При цьому дублікатом є більш пізні за часом, автентичні за змістом записи документа на машинному носії, які містять вказівку, що ці документи є дублікатами, а копіями є документи, переписані з оригіналу або дубліката документа на інший носій інформації, автентичні за змістом, які містять вказівку, що ці документи є копіями.

Як бачимо, в даному випадку значну роль відіграє “першість” створення документу в часі. Водночас, незрозумілим є, до якого виду (оригіналу, дублікату чи копії) слід відносити документ на машинному носії, якщо на нього відсутня вказівка, яка повинна це визначати.

ЧИ ВРЕГУЛЬОВАНО ЦЕ ПИТАННЯ В УКРАЇНІ?

Насправді в законодавстві України згадки про “оригінали” та “копії” є, однак вони стосуються електронних документів та містяться в Законі України “Про електронні документи та електронний документообіг”. В ньому можна зустріти поняття “оригінал електронного документу”, “електронна копія електронного документу” та “паперова копія електронного документу”.

Оригіналом електронного документа, відповідно до ст. 7 Закону України “Про електронні документи та електронний документообіг”, вважається електронний примірник документа з обов’язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до цього закону.

Тобто можна визначити, що закон не встановлює вимогу про обов’язкову наявність лише одного оригіналу електронного документу, як це відбувається з паперовими документами. Одночасно з цим, у ч. 3 цієї статті законодавець зазначає ще один випадок, коли “кожен з документів вважається оригіналом” – це, якщо автор створить ідентичні за документарною інформацією та реквізитами електронний документ та документ на папері.

Водночас, після аналізу зазначеного положення постає два закономірних запитання:

1) і електронний документ, і документ на папері вважатимуться оригіналами електронного документу чи документ на папері буде оригіналом письмового документу?

2) як зазначене положення в частині оригінальності “документу на папері” співвідноситься із нормами, закріпленими в ч. 6 цієї статті закону (законодавець вживає поняття “копія електронного документу на папері”) та ч. 3 ст. 100 ЦПК України (законодавець вживає поняття “паперова копія електронного доказу”)?

На жодне із запитань після детального аналізу положень законодавства надати аргументовану відповідь не вдається.

Електронна копія електронного документа засвідчується у порядку, встановленому законом. Схожі положення містяться також в білоруському законодавстві, про що згадує А. В. Шамраєв.

Одночасно з цим у випадках, визначених законодавством, електронний документ може бути пред’явлений у візуальній формі відображення. Згідно із ст. 5 Закону України “Про електронні документи та електронний документообіг” візуальною формою подання електронного документу є відображення даних, які він містить, або електронними засобами, або на папері в паперовій копії у формі, придатній для сприймання його змісту людиною. Подання електронного документу на папері повинно бути засвідчене у порядку, встановленому законодавством, а саме Постановою Кабінету Міністрів України № 680 від 26.05.2004 року “Про затвердження Порядку засвідчення наявності електронного документа (електронних даних) на певний момент часу”.

ЯК ВИРІШИТИ ПРОБЛЕМУ?

Як бачимо, наразі існує значна прогалина в цьому питанні, яка провокує створення колізій на законодавчому рівні (наприклад, відмінності в положеннях ЦПК України та Закону України “Про електронні документи та електронний документообіг”). Як наслідок, на практиці це призводить до непорозумінь, коли підмінюються поняття “оригінал електронного доказу” та “оригінал електронного носія, за допомогою якого створено електронний доказ”, на що звернули увагу дослідники Р.Блажко, О.Воронюк, а також про що йдеться у судових рішеннях [Ухвала Господарського суду Тернопільської області від 01.02.2018 року / Єдиний державний реєстр судових рішень. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/71954637 ; Ухвала Господарського суду Запорізької області від 11.01.2018 року / Єдиний державний реєстр судових рішень. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/71673077 ]. На нашу думку, до електронних доказів слід застосовувати, поняття “цифрова версія цифрового доказу” та “роздрукована версія цифрового доказу”, що не буде мати прив’язки до оригінальності документу чи його похідного характеру.

Технічно встановити, який із файлів є оригіналом, а який є копією, дуже складно.

Наприклад, якщо припустити ситуацію, що відеозапис здійснювався на телефон певної марки, у технічній інформації зазначатиметься лише марка телефону. Тобто, якщо цей файл надіслати чи перемістити на інший телефон аналогічної марки, то встановити за допомогою якого телефону було здійснено відеозапис можливо буде лише за умови залучення експерта. Натомість обгрунтування необхідності застосування такої складної процедури встановлення, що є оригіналом, а що є копією електронного доказу, відсутнє. Так, здебільшого суд цікавить сама інформація, яка міститься в електронному доказі, а відомості щодо пристрою, за допомогою якого було отримано цю інформацію, є допоміжними та необхідність у їх встановленні виникає у виключних випадках.

Окрім цього, очікуваний колапс також трапляється при необхідності обґрунтування певних обставин відомостями, які містяться на веб-сайті в мережі Інтернет. В такому випадку ще складніше зрозуміти, що є оригіналом електронного доказу. Так, в ухвалі Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області у справі №398/424/18 від 19.02.2018 року суд залишив позовну заяву без руху, зокрема, на підставі невідповідності її вимогам частини 4 статті 100 і пункту 8 частини 3 статті 175 ЦПК України, так як “позивачем як доказ у позовній заяві додано роздруківку з інтернет-сайту myalexndriya.blogspot.com, однак відомостей про те, у кого знаходиться оригінал відповідного електронного доказу у позові відсутні” [http://reyestr.court.gov.ua/Review/72257636] .

Виходячи із зазначеного, єдиним виходом із ситуації, що склалась, є необхідність внесення змін до чинного процесуального законодавства України та інших законів, які регулюють розглянуте питання. Окрім того, важливою буде позиція Верховного суду з даного питання, висловлена в одному з рішень, які знаходяться на розгляді. Актуальним це питання є також тому, що низка обставин в сучасному світі може бути обгрунтована за допомогою відомостей з мережі Інтернет, де встановити володільця оригіналу важливого доказу є фактично неможливим.