Електронні докази за кордоном: практика застосування

Застосування відносно нового та досить суперечливого засобу доказування, правовий статус якого було визнано законодавцем лише півроку тому, набирає обертів за кількістю згадувань у судових рішеннях.

У той час як у США ще в 2005 році обсяг лише електронних поштових повідомлень становив 70% від усіх досліджених письмових доказів, практика дослідження та використання цих доказів в Україні наразі переживає лише етап становлення та самовизначення. Законодавчі положення, які повинні були б врегулювати всі колізії, лише ускладнили їх та певним чином скасували уже звиклі та напрацьовані роками підходи до використання електронних документів, аудіо- та фотодоказів у судах України. 

Неоднозначність та недосконалість законодавства нашої країни наводить на думку про необхідність пошуку нових рішень та пропозицій в досвіді іноземних держав, висловленому законодавцем у нормативних актах. Саме тому в цій публікації, присвяченій електронним доказам, “Українське право” намагатиметься проаналізувати основні нюанси та особливості використання електронних доказів за кордоном та можливість імплементації досвіду інших держав в процесуальне закконодавство України. 

Що таке електронні докази за кордоном? 

Перш за все, слід погодитись із  висловленою позицією А. Ю. Каламайка, який зазначає, що жодна з європейських держав не містить у своїх кодифікованих актах специфічного визначення електронних засобів доказування. 

Здебільшого їх визначають завдяки широкому тлумаченню поняття доказів, не даючи при цьому окремого визначення цим поняттям. Наприклад:

- у Фінляндії засобами доказування визнаються акти, що сприяють певним діям, розуміючи під такими актами як електронні, так і традиційні, однак окремого визначення цьому поняттю не дається.

- у ст. 1347 Цивільного кодексу Франції закріплюється, що письмовими доказами є послідовність літер, символів, фігур або інших знаків, наділених певним сенсом, незалежно від форми їх закріплення та передання.

- в ЦПК Греції докази визначаються як будь-які реальні акти, що мають суттєве значення для вирішення спору.

- в ЦПК Нідерландів передбачається, що докази можуть бути залучені будь-якими засобами, крім тих, що прямо заборонені законом.

- в законодавстві Іспанії дозволяється використання будь-яких видів доказів, в тому числі механічних засобів відтворення слів, зображень та звуків.

- нещодавно були внесені зміни до ЦПК Угорщини, якими до переліку приватних документів з повною доказовою силою були додані електронні документи, підписані за допомогою кваліфікованого електронного підпису (п. “е” ч. 1 § 196 ЦПК Угорщини).

- англійське законодавство ще в 1968 році визнало допустимим використання при захисті законних інтересів осіб в якості доказу відомості, що містяться в документах, які видані комп’ютером (пункт 5 Закону Англії “Про докази у цивільних справах”). Дана норма проіснувала відносно до недавнього часу і наразі це питання регулюється однойменним законом (Civil Evidence Act 1995), який також допускає використання інформації, переробленої ЕОМ.

- у чинному ЦПК Російської Федерації електронні докази не знайшли окремого відображення і про “документи, що отримані за допомогою електронного зв’язку”, є згадка лише в ч. 1 ст. 71 ЦПК РФ, яка відносить їх до письмових доказів.

- в ч. 6 ст. 100 ЦПК Республіки Казахстан електронні докази також розглядаються лише як підвид письмових доказів. 

До того ж електронні документи визнавалися доказами і в багатьох рішеннях Європейського суду з прав людини, зокрема у справах «P. and S. v. Poland» (від 30.10.2012 року), «Eon v. France» (від 14.03.2013 року), «Shuman v. Poland» (від 03.06.2014 року). 

Формалізм чи спрощеність: які вимоги до електронних доказів? 

Повертаючись до Великої Британії, слід зазначити, що Civil Evidence Act 1995, порівняно із своїм попередником, встановлює ряд умов, дотримання яких дає можливість забезпечити належний рівень достовірності та автентичності цих доказів. Такими умовами є наступні: вимагається, щоб такий документ було отримано в період, коли комп’ютерний пристрій використовувався для певного виду діяльності, його матеріальна частина в цей період повинна знаходитись в гарному стані, а заключні висновки повинні бути сформульовані із даних, які цей комп’ютер здатний аналізувати. 

Проаналізувавши законодавство Федеративної республіки Німеччини (ФРН), однією з найважливіших вимог до електронного документа, яка ставиться в цій країні, можна назвати збереження документа таким способом, який дозволяє багаторазово і довготривало мати до нього доступ. Ще однією вимогою, яка висувається законодавством цієї держави до електронних документів, є наявність кваліфікованого електронного підпису. Таким чином, кваліфікований електронний підпис розглядається в цивільному процесі ФРН як доказ primafacie (тобто як мінімальний стандарт достовірності доказу, необхідний для визнання факту доведеним) достовірності, скріпленої ним інформації та того факту, що автором документа є власник ключа. Водночас заперечити цей факт можна лише за допомогою доказів, які відображають серйозні сумніви щодо того, що заява зроблена власником ключа. 

Цікавою також є практика визнання електронних доказів, не посвідчених електронним підписом, в якості допустимих доказів в цивільному процесі Німеччини. На відміну від українського цивільного процесуального законодавства (та судової практики) такі документи у ФРН вважаються допустимими доказами і оцінюються судом в межах принципу вільної оцінки доказів. Окрім цього, у таких документів особливий процесуально правовий статус: вони відносяться до речових доказів (§ 371 Німецького цивільного уложення), в той час як електронні документи, посвідчені електронним підписом, є письмовими доказами (§ 371а Німецького цивільного уложення). Така сама позиція прослідковується і в процесуальному законодавстві Австрії. 

Дотого ж цікавим є те, що доказове значення електронних документів без електронного підпису оцінюється судом на власний розсуд, в той час як на документи, посвідчені таким підписом, розповсюджуються правила § 416 Цивільного процесуального уложення Німеччини про підвищену доказову силу окремих доказів (приватні документи, за умови, що вони підписані сторонами або є нотаріально завіреними, є повним доказом того, що заяви, що в них містяться, виходять від сторін). 

Схожий до німецького підхід щодо визначення електронної форми документа закріплено також в ст. 1366 Цивільного кодексу Франції (в редакції від 10.02.2016 року), згідно з якою електронний документ має таку ж доказову силу як і письмовий за умови, що особу, що його видала, може бути належним чином ідентифіковано і якщо можна встановити, що він створений і збережений в умовах, що гарантують цілісність. 

Ідентифікація автора електронного доказу 

У межах розгляду питання дослідження значення електронного підпису при розгляді цивільних справ можна навести приклад із судової практики Греції, де суд першої інстанції визнав, що адреса електронної пошти, з якої відправлялось електронне поштове повідомлення, відповідає правовим функціям підпису (унікальна ідентифікація сторони, що підписала повідомлення, унікальний зв'язок між підписувачем та його адресою електронної пошти), і таким чином може розглядатися як електронний еквівалент власноручного підпису. 

Також у США як еквівалент електронного підпису розглядаються будь-які елементи, що включаються до електронного документа та тим чи іншим чином пов’язані з відправником цього документа. 

Цікавими є особливості автентифікації електронних документів у США, зокрема, електронних поштових повідомлень, Згідно з правилом 901b (4) Федеральних правил про докази для судів та магістратів США автентифікація такого повідомлення може бути здійснена шляхом показань свідка, який зможе підтвердити, що електронне повідомлення являє собою саме те, що про нього заявляє сторона (наприклад, якщо свідок міг бачити, як особа створювала та надсилала конкретне повідомлення). 

Пізніше судами США було розроблено доктрину “листа у відповідь” (replymessage). Її положення, наприклад, були застосовані в рішенні у справі UnitedStates v. Reilly (3rd Cir. 1994), в якому суд пояснив суть згадуваної доктрини. Так, якщо доведено, що лист, телеграма чи телефонний дзвінок були здійснені або відправлені, то лист, телеграма чи телефонний дзвінок, які є відповіддю, будуть вважатися автентичними без надання додаткових доказів. Це є очевидним, оскільки малоймовірно, що хтось, окрім заявленої як автор особи, знає та відповідає на відправлений їй лист. 

Крім того, судова практика США напрацювала підхід до автентифікації електронних поштових повідомлень за допомогою так званих “відмінних характеристик” (вони можуть стосуватися зовнішнього вигляду, змісту, суті, внутрішніх конструкцій повідомлення тощо). Також відповідно до процесуального законодавства США можливі випадки так званої “самоавтентифікації” електронних листів (правило 902 (7) Федеральних правил про докази для судів та магістратів США), відповідно до якої,наявність надпису, знаку, бірки або лейбла, які дають змогу ідентифікувати підприємство чи відповідальну особу, є підставою визнати таке повідомлення самоавтентифікованим. 

Окрім цього, для ідентифікації автора повідомлення часто використовується факсимільне відтворення підпису, яке здійснюється за допомогою засобів механічного або іншого копіювання або ж електронний підпис чи інший аналог власноручного підпису. 

Висновки 

Законодавство та судова практика судів іноземних держав щодо використання електронних доказів в процесі є багатограннішою, ніж в Україні. Так, тут можна знайти приклади застосування таких невідомих для нашої правової системи інститутів, як забезпечення автентифікації доказів шляхом показань свідка, “листа у відповідь”, “відмінних характеристик”, “самоавтентифікації” тощо. 

Також на відміну від позиції українського законодавця, за винятком деяких особливостей, у світі прослідковується загальний підхід до спрощення вимог та умов, за яких електронний доказ може бути прийнятий та досліджений судом. Вони вважаються допустимими доказами та оцінюються судом в межах принципу вільної оцінки доказів нарівні з іншими засобами доказування, незважаючи на наявність чи відсутність на них окремих реквізитів чи електронного підпису. Однак в Україні, зокрема через ускладнену та недосконалу процедуру подання електронних доказів в суд, цей підхід не діє та є наскрізно протилежним.