Суд не може замість покупця визначати модель поведінки у разі непоставки товару: ВС

Господарські суди розглядали спір між фізичними особами-підприємцями, що виник з невиконання договору поставки. Позивач просив суд стягнути з відповідача передоплату, пеню, інфляційні втрати, 3% річних та проценти за користування чужими грошовими коштами згідно зі ст.693 Цивільного кодексу України.

Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Суди виходили з того, що доказів виконання зобов'язань по даному договору відповідач суду не надав, але відповідно до договору місцем відвантаження товару є склад продавця, тобто відповідача у справі. Позивач не надав суду належних і достатніх доказів своєчасного виставлення боржнику вимоги про поставку товару, а тому боржник не міг виконати свого обов'язку у строки, наведені в специфікації, що виключає наявність підстав стверджувати про прострочення виконання зобов'язання відповідачем по поставці товару. Тому суд, з посиланням на приписи ст. ст. 612, 613, 664, 689 Цивільного кодексу України, дійшов висновку, що позивачем не вчинено дії, до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов'язок.

Суд першої інстанції також зазначив, що зобов'язання сторін щодо поставки та прийняття товару згідно з укладеним між ними договором є чинними до повного виконання сторонами, а тому позивач не позбавлений можливості звернутися до відповідача з вимогою про поставку товару.

Касаційний господарський суд скасував судові рішення, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.

ВС вказав, що судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що на виконання умов укладеного договору, позивачем сплачено на користь позивача в якості передоплати за товар кошти, проте, покупцем не було отримано від продавця товар на суму передоплати. Та судами першої та апеляційної інстанцій вірно визначено правову природу сплаченої суми коштів як передоплати, тобто кошти, які попередньо оплачені стороною договору на користь іншої сторони з метою виконання нею своїх зобов'язань.
Але, відмовляючи у позові з посиланням лише на приписи статей 612, 613, 664, 689 Цивільного кодексу України, судами попередніх інстанцій не застосовано частину 2 статті 693 Цивільного кодексу України в контексті реалізації позивачем свого права щодо стягнення коштів передоплати, на яку не було поставлено товар у визначений договором строк.

Суд касаційної інстанції роз’яснив, що обумовлені законом підстави для зміни правової природи перерахованих покупцем (позивачем) коштів внаслідок непоставки продавцем (відповідачем) товару, у зв'язку з неотриманням ним звернення від покупця щодо місця відвантаження товару - не настали, що тягне за собою правові наслідки, обумовлені частиною 2 статті 693 Цивільного кодексу України.

Суд зауважив, що припис частини 2 статті 693 Цивільного кодексу України містить в собі альтернативу щодо реалізації покупцем своїх прав у випадку не поставки товару у встановлений договором строк, а саме: покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати. Наведена норма наділяє покупця, як сторону правочину, саме правами, і яке з них сторона реалізує - є виключно її волевиявленням.

Тому ВС визнав помилковим висновок суду першої інстанції, що зобов'язання сторін щодо поставки та прийняття товару згідно з укладеним між ними договором є чинними до повного виконання сторонами, а тому позивач не позбавлений можливості звернутися до відповідача з вимогою про поставку товару, оскільки так суд самостійно визначив модель поведінки позивача, без врахування того, що частина 2 статті 693 Цивільного кодексу України наділяє особу правом самостійно визначити спосіб захисту свого порушеного права певним шляхом, що було реалізовано позивачем в межах даної справи шляхом подання відповідного позову (постанова від 08.02.2019 у справі №909/524/18).