Верховний Суд: Іпотека є дійсною до припинення основного зобов’язання

Про це нагадав Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, розглядаючи справу про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за позивачем права власності на предмет іпотеки.

Позивач вважає незаконним відчуження спірної земельної ділянки на користь третіх осіб в межах проведення ліквідаційної процедури у справі про банкрутство, оскільки земельна ділянка, яка належала особі є предметом іпотеки та майновим забезпеченням за кредитним договором. Договір іпотеки та договори про відступлення прав не були розірвані, є чинними на даний час, а тому позивач вважає, що він може захистити свої майнові права тільки у судовому порядку шляхом визнання за ним права власності на спірну земельну ділянку.

Під час розгляду справи суди установили, що 9 серпня 2007 року між особою та ПАТ “Райффайзен Банк Аваль” було укладено кредитний договір № 014/1800/85/90426, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 17052 долара США на строк до 9 серпня 2027 року та зобов’язався здійснювати його погашення згідно з встановленим графіком платежів.

Того ж дня між цими ж сторонами був укладений договір іпотеки № 014/1800/85/90426/1, предметом якого є належна на праві власності особі земельна ділянка площею 0,1610 га.

22 червня 2009 року за заявою ПАТ “Райффайзен Банк Аваль” приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Клопотовою Л.Ю. був вчинений виконавчий напис про звернення стягнення на цю земельну ділянку.

Частиною п’ятою статті 3 Закону України “Про іпотеку” передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії договору іпотеки. Закінчення строку дії кредитного договору не звільняє сторони від виконання зобов’язань (частина четверта статті 631 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

Статтею 17 Закону України “Про іпотеку” передбачено підстави припинення іпотеки, серед яких, зокрема, зазначено, що іпотека припиняється у разі припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору та визнання договору іпотеки недійсним.

Таким чином, якщо договір іпотеки не припинено з визначених законом підстав, то усі права і обов’язки, набуті сторонами за цим правочином, повинні безперешкодно здійснюватися і є діючими до його повного виконання.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

1 березня 2019 року

м. Київ

справа № 635/1677/17

провадження № 61-45490св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Сімоненко В. М. (суддя-доповідач), Лесько А. О., Мартєва С. Ю.,

учасники справи:

позивач – Товариство з обмеженою відповідальністю «Українська факторингова компанія»,

відповідачі – ОСОБА_4, Товариство з обмеженою відповідальністю «Івера»,

треті особи – ОСОБА_5, приватний нотаріус Десятниченко О. В.,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська факторингова компанія» на рішення Харківського районного суду Харківської області від 13 березня 2018 року у складі судді Токарєвої Н. М. та постанову Апеляційного суду Харківської області від 11 липня 2018 року у складі суддів: Хорошевського О. М., Кіся П. В., Яцини В. Б.,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Українська факторингова компанія» (далі – ТОВ «Українська факторингова компанія») звернулось до суду з позовом про визнання предметом іпотеки земельної ділянки площею 0,1610 га, що знаходиться на АДРЕСА_1 та про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за позивачем права власності на предмет іпотеки.

На обґрунтування позовних вимог ТОВ «Українська факторингова компанія» посилалось на те, що на підставі договору про відступлення права вимоги № 2 від 26 травня 2016 року, укладеного між ним та ПАТ «Вектор Банк», до нього перейшло, як право грошової вимоги за кредитним договором, укладеним між ОСОБА_4 та ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», так і права нового іпотекодержателя за іпотечним договором № 014/1800/85/90426/1 від 9 серпня 2007 року, предметом якого є земельна ділянка площею 0,1610 га на АДРЕСА_1.

22 червня 2009 року ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» було отримано виконавчий напис нотаріуса про звернення стягнення на предмет іпотеки.

В межах розгляду господарським судом Харківської області справи про банкрутство Повного товариства «Діхтяренко і компанія», в якому боржник та іподекодавець ОСОБА_4 є засновником, за клопотанням арбітражного керуючого було знято усі застави та заборони на нерухоме майно і спірна земельна ділянка, яка є предметом іпотеки, була включена до ліквідаційної маси, що призвело до набуття на неї права власності спочатку ОСОБА_5, а в подальшому – ТОВ «Івера», яке й на сьогодні є власником цієї ділянки на підставі свідоцтва про право власності від 14 березня 2015 року. При цьому згода ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на продаж предмета іпотеки в межах процедури банкрутства ПТ «Діхтеренко і Компанія» не надавалась.

Позивач вважає незаконним відчуження спірної земельної ділянки на користь третіх осіб в межах проведення ліквідаційної процедури у справі про банкрутство, оскільки земельна ділянка, яка належала ОСОБА_4, є предметом іпотеки та майновим забезпеченням за кредитним договором. Договір іпотеки та договори про відступлення прав не були розірвані, є чинними на даний час, а тому позивач вважає, що він може захистити свої майнові права тільки у судовому порядку шляхом визнання за ним права власності на спірну земельну ділянку.

Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 13 березня 2018 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних доказів на підтвердження набуття у 2016 році права нового іпотекодержателя на спірну земельну ділянку та права звернути на неї стягнення в рахунок погашення кредитної заборгованості, оскільки заборони на відчуження предмету іпотеки були зняті на підставі судового рішення, яке набуло чинності та ніким не оскаржено.

Постановою Апеляційного суду Харківської області від 11 липня 2018 року рішення суду першої інстанції змінено. Відмовлено в задоволенні позову з інших підстав. В частині вирішення питання про розподіл судових витрат судове рішення залишено без змін.

Змінюючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову з інших підстав, суд апеляційної інстанції виходив з того, що в силу вимог закону іпотека зберігається для нового власника і права іпотекодержателя до позивача перейшли на законних підставах. Разом з тим, суд зазначив, що не підлягають задоволенню вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за іпотекодержателем права власності, оскільки такій спосіб не передбачений в договорі.

У касаційній скарзі представник банку просить скасувати рішення Харківського районного суду Харківської області від 13 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 11 липня 2018 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що рішення судів попередніх інстанцій ухвалені з неправильним застосуванням норм Закону України «Про іпотеку» та Цивільного кодексу України, а також судами не в повному обсязі досліджені матеріали справи та не встановлені фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Зокрема заявник зазначає, що суд, зазначивши про те, що на час звернення до суду позивач має права іпотекодержателя, не вирішив його позовну вимогу про визнання земельної ділянки предметом іпотеки. Також вказує на те, що суди не надали оцінки тому факту, що ухвалою Господарського суду Харківської області від 12 червня 2017 року припинено провадження у справі про банкрутство ПТ «Діхтяренко і компанія», в зв’язку із чим ухвала цього ж суду від 22 листопада 2013 року, на підставі якої було вилучено відомості з державного реєстру нерухомого майна про обтяження іпотекою, втратила свою юридичну силу. А отже, відчуження предмету іпотеки відбулось поза межами закону. Посилання суду апеляційної інстанції на те, що позивачем не надано відомостей про результат виконавчих дій за виконавчим написом нотаріуса, вчиненим ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», заявник також вважає хибними, оскільки до матеріалів справи додані докази, які підтверджують, що реалізація майна не відбулась, що було встановлено судом першої інстанції. Також заявник вказує на те, що в пункті 5.4 договору іпотеки передбачено звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на предмет іпотеки, а тому висновки суду про те, що такий спосіб не передбачено договором не відповідають дійсності. Насамкінець скаржник зазначає також про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, яке полягає в розгляді справи в порядку спрощеного провадження без повідомлення учасників справи, в той час як в суді першої інстанції ця справа розглядалась в порядку загального позовного провадження.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судом встановлено, що оскаржувана постанова апеляційного суду прийнята з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Під час розгляду справи суди установили, що 9 серпня 2007 року між ОСОБА_4 та ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» було укладено кредитний договір № 014/1800/85/90426, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 17052 долара США на строк до 9 серпня 2027 року та зобов’язався здійснювати його погашення згідно з встановленим графіком платежів.

Того ж дня між цими ж сторонами був укладений договір іпотеки № 014/1800/85/90426/1, предметом якого є належна на праві власності ОСОБА_4 земельна ділянка площею 0,1610 га (кадастровий номер НОМЕР_1), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

22 червня 2009 року за заявою ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Клопотовою Л.Ю. був вчинений виконавчий напис про звернення стягнення на цю земельну ділянку.

В жовтні 2015 року ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» передав цей виконавчий напис на виконання відділу державної виконавчої служби Харківського районного управління юстиції Харківської області.

9 листопада 2015 року було відкрито виконавче провадження за виконавчим написом, а 25 лютого 2016 року державним виконавцем було винесено постанову про повернення виконавчого документу стягувачу, земельна ділянка реалізована не була.

Крім того, суди установили, що постановою Господарського суду Харківської області від 14 жовтня 2013 року Повне товариство «Діхтяренко і Компанія» визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру.

Ухвалою цього ж суду від 22 жовтня 2013 року роз’яснено резолютивну частину зазначеної вище постанови таким чином: арешти, накладені на майно учасників Повного товариства «Діхтяренко і Компанія», між іншим і майно ОСОБА_4 підлягають скасуванню.

16 січня 2014 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ДесятниченкоО.В. видано свідоцтво про реалізацію майна з аукціону на ім’я ОСОБА_5, на підставі якого останній набув права власності на земельну ділянку площею 0,1610 га, яка є предметом іпотеки.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 12 червня 2017 року провадження у справі про банкрутство ПТ «Дехтяренко і компанія» припинено.

На час звернення позивача до суду власником спірної земельної ділянки є Товариство з обмеженою відповідальністю «Івера».

Суди також установили, що 26 і 27 травня 2016 між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ПАТ «Вектор Банк» були укладені договори про відступлення права вимоги за кредитним та іпотечним договорами, за якими до ПАТ «Вектор банк» перейшли права первісного кредитора та іпотекодержателя ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», у тому числі й право вимоги по стягненню боргу з ОСОБА_4 та звернення стягнення на спірну земельну ділянку, яка йому належала.

ПАТ «Вектор Банк» у свою чергу відступив право вимоги за цими договорами ТОВ «Українська факторингова компанія», а саме 26 травня 2016 року – право вимоги за договором кредиту, а 27 травня 2016 року – право вимоги за договором іпотеки, укладеними 9 серпня 2007 року між ОСОБА_4 та ПАТ «Райффайзен Банк Аваль».

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Частиною п’ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії договору іпотеки. Закінчення строку дії кредитного договору не звільняє сторони від виконання зобов’язань (частина четверта статті 631 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

Статтею 17 Закону України «Про іпотеку» передбачено підстави припинення іпотеки, серед яких, зокрема, зазначено, що іпотека припиняється у разі припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору та визнання договору іпотеки недійсним.

Таким чином, якщо договір іпотеки не припинено з визначених законом підстав, то усі права і обов’язки, набуті сторонами за цим правочином, повинні безперешкодно здійснюватися і є діючими до його повного виконання.

Суди встановили, що основне зобов’язання боржник не виконав, наявність та розмір заборгованості підтверджений наданим розрахунком заборгованості. Крім того, договір іпотеки не визнавався недійсним, строк його дії не закінчився і договір був дійсним на час виключення з державного реєстру обтяжень відомостей щодо іпотеки та є дійсним на час розгляду справи. Отже основне зобов’язання за кредитним договором не припинилось, а тому відсутні підстави вважати іпотеку припиненою.

Згідно із частиною першою статті 4 цього Закону обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством.

Правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначені Законом України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі – Закон № 1952-IV).

Відповідно до частини третьої статті 3 Закону № 1952-IV права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації.

Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку», згідно з якою взаємні права й обов’язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону.

Крім того, державна реєстрація іпотек у той час регулювалася Тимчасовим порядком державної реєстрації іпотек, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 року № 410 (утратив чинність 1 січня 2013 року), та Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868 (утратив чинність 1 січня 2016 року).

Відповідно до частин першої, другої статті 26 Закону № 1952-IV записи до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі – Державний реєстр прав) вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься відповідний запис.

Пунктами 74, 75 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень передбачено, що рішення суду щодо обтяження прав на нерухоме майно, яке набрало законної сили, є документом, що підтверджує виникнення, перехід та припинення обтяжень речових прав на нерухоме майно.

Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення.

За таких умов у разі скасування незаконного судового рішення, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, запис підлягає відновленню з моменту його первісного вчинення, тобто запис є дійсним з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек.

Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

За змістом цієї норми на особу, до якої перейшло право власності на майно, обтяжене іпотекою, навіть у випадках, коли до її відома не було доведено інформації про обтяження майна іпотекою, переходять всі права та обов’язки іпотекодавця.

Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства та у спосіб, визначений чинним законодавством.

Отже, в разі вибуття заставного майна з власності іпотекодавця, законодавством встановлено механізм захисту прав іпотекодержателя шляхом перенесення всіх прав та обов’язків іпотекодавця на особу, до якої перейшло право власності.

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 3 лютого 2016 року у справі № 6-2026цс16.

Таким чином, майно яке перебуває в іпотеці, навіть у разі переходу права власності на це майно до іншої особи, а також у разі заміни іпотекодержателя, не потребує додаткового визнання цього майна предметом іпотеки.

Крім того, частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

У частині першій статті 36 цього Закону зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Згідно з положеннями частини третьої зазначеної статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

При цьому згідно частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності.

Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачається лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).

Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Отже, аналіз статей 36, 37, 38, 39 Закону України «Про іпотеку» та статей 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові (на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя). У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу.

При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»).

Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року а справі № 6-1219цс16, від 30 березня 2016 року в справі №6-1851цс15, а також у постановах Великої Плати Верховного Суду від 21 березня 2018 року в справі №760/14438/15-ц та від 23 травня 2018 року в справі №916/5073/15.

Колегія суддів погоджується з доводами касаційної скарги, про те, що висновки суду щодо відсутності в іпотечному договорі умови визнання за іпотекодержателем права власності не відповідають дійсності.

Однак доводи касаційної скарги про те, що право власності на предмет іпотеки може бути визнано за іпотекодержателем на підставі рішення суду, суперечать змісту договору іпотеки, фактичним обставинам встановленим судами та зазначеним правовим позиціям Великої Плати Верховного Суду.

Крім того, помилка, якої припустився суд апеляційної інстанції не впливає на правильність результатів вирішення спору по суті та не позбавляє іпотекодержателя на ефективний спосіб відновлення прав кредитора шляхом застосування передбаченої сторонами в іпотечному договорі процедури звернення стягнення на іпотечне майно в позасудовому порядку.

Викладені в касаційній скарзі аргументи про те, що апеляційний суд порушив норми процесуального права, розглянувши справу в порядку спрощеного провадження є також неприйнятними, оскільки за змістом статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції розглядає всі справи за правилами спрощеного провадження.

За змістом статей 410 та 412 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті рішення з одних лише формальних міркувань. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Той факт, що справа була розглянута без виклику сторін є порушенням норм процесуального права, але це порушення норм процесуального права не призвело до ухвалення неправильного рішення.

Всі інші доводи касаційної скарги зводяться лише до переоцінки наявних в матеріалах справи доказів та незгоди із судовим рішенням.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Хоча у справі, яка переглядається, суд, ухвалюючи судові рішення і припустився помилок, однак ці помилки не є суттєвими та не вплинули на правильність вирішення спору по суті.

Враховуючи наведене, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення суду апеляційної інстанції без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська факторингова компанія» на рішення Харківського районного суду Харківської області від 13 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 11 липня 2018 року залишити без задоволення.

Рішення Харківського районного суду Харківської області від 13 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 11 липня 2018 року залишити без змін.

Постанова оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Сімоненко, А.О. Лесько, С.Ю. Мартєв.