Публічне відеоспостереження: співвідношення прогресу та права на приватність

Технологічний прогрес призводить до появи нових викликів для прав людини, адже правове регулювання, як правило, стосується існуючих відносин і не розраховане на появу нових форм.

Яскравим прикладом цього є швидке упровадження в Україні комплексних систем відеоспостереження, які в тому числі можуть використовуватись для контролю за дотриманням громадського порядку, розкриття злочинів тощо, тобто бути цікавими для публічного використання.

Нещодавно в Українському кризовому медіа-центрі відбувся круглий стіл на тему «Відеоспостереження для охорони публічного порядку: вимір прав людини», на якому Асоціацією українських моніторів дотримання прав людини (УМДПЛ) було представлено результати дослідження створення та функціонування систем відеоспостереження в Україні, здійсненого за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Керівником проекту щодо дослідження систем відеоспостереження за дотриманням публічного порядку виступав Михайло Каменєв, експерт Асоціації УМДПЛ.

Як зазначив спікер, дослідження проводилось протягом майже всього 2019 року. «Було розіслано близько 550 запитів до обласних, районних центрів, міст і навіть селищ, – прокоментував спікер. – Запитувалась інформація стосовно кількості встановлених камер відеоспостереження, скільки на це витрачається коштів, хто саме здійснює керування камерами і, кому можуть бути надані зроблені відеозаписи».

Взагалі, учасники дискусії погодились, що на даний час впровадження систем відеоспостережень дуже стрімко розвивається, і навіть в невеликих селищах місцеві ради охоче їх встановлюють задля вирішення певних безпекових питань.

Так, після отримання всіх відповідей на надіслані запити спеціалістами Асоціації УМДПЛ був організований вибірковий виїзд до деяких населених пунктів України, щоб перевірити на практиці нюанси функціонування системи.

ЛЕГАЛІЗАЦІЯ ЕКСПЛУАТАЦІЇ СИСТЕМ ВІДЕОСПОСТЕРЕЖЕННЯ

Було виявлено, що в Україні, на жаль, немає законодавчого підґрунтя для використання систем відеоспостереження і фактично вони встановлюються без належних на те підстав, що є недопустимим у європейських державах.

Відтак це є, безсумнівно, викликом і для громадянського суспільства, і для влади України, тому що системи відеоспостереження коштують доволі великі гроші (десятки, а то і сотні мільйонів гривень), а отже, їх використання має бути чітко регламентованим з метою недопущення порушень в ході його експлуатації.

Результати моніторингу показали, що наразі по всій країні встановлено близько 18 000 камер. Але, на жаль, в кінцевому підсумку можуть трапитись такі негативні наслідки, коли, наприклад, всі системи відеоспостереження перетворяться на фактично «металобрухт», внаслідок рішення суду чи державного органу, який визнає їх використання недопустимими та такими, що порушують вимоги законодавства та права людей.

«Подібну ситуацію ми спостерігали, коли, наприклад, через рішення Конституційного суду України залишились нікому не потрібними камери автофіксування правопорушень на дорогах», - пояснив спікер.

ЧИ МОЖНА ВИТРЕБУВАТИ ІНФОРМАЦІЮ З КАМЕР ВІДЕОСПОСТЕРЕЖЕННЯ?

Михайло Каменєв відзначає, що тільки декілька населених пунктів на всю Україну хоча б якось намагаються «легалізувати» використання систем відеоспостереження, приймаючи відповідні положення. Однак і вони містять суттєві недоліки, зокрема, що стосуються доступу до інформації, яка збирається таким шляхом.

Насправді ця проблема в реальності дійсно існує. Так, на практиці така інформація може цікавити людей, яких зняли на камери відеоспостереження та інших людей, в тому числі й правоохоронців, однак порядок отримання цієї інформації наразі недостатньо регламентовано.

 Однак в кожному населеному пункті існує свій підхід до того, як саме треба надавати інформацію з камер на відповідні запити. В деяких містах таку інформацію взагалі не надають, в деяких – надають повністю всю інформацію, десь – частково, а хтось робить ще й деперсоніфікацію (тобто «замазування» обличчя людини або державного номерного знаку автомобіля тощо).

Відтак, фактично, зі сторони органів місцевого самоврядування є певне нерозуміння як саме треба діяти, якщо хтось запитує інформацію із систем відеоспостереження.

За підсумками дослідження організаторам також вдалось помітити суттєві недопрацювання щодо захисту інформації в системах: по суті, органами місцевого самоврядування просто нехтуються норми Закону України «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах».

Так, наприклад, Законом вимагається атестувати комплексні системи захисту інформації, але наразі тільки владою міста Одеса отримано такий дозвільний документ, а Київські органи ще перебувають в процесі оформлення. «Затримки в оформленні можуть пояснюватись в першу чергу вартістю оформлення атестату, яка може сягати декількох мільйонів гривень», - пояснив спікер.

Також аналіз показав, що майже ніде в Україні немає попереджень про відеозйомку, хоча є роз’яснення Уповноваженого з прав людини про обов’язковість таких попереджень із зазначенням того, хто знімає і як з такою особою можна зв’язатись, в тому числі з метою отримання необхідної інформації.

«Зразковим містом в цьому плані можна назвати Житомир, де біля кожної камери наявні відповідні інформаційні таблички», - прокоментували організатори моніторингу.

ЧИ ПОРУШУЮТЬСЯ ПРИ ЦЬОМУ ПРАВА ЛЮДИНИ? ПОЗИЦІЯ ЄСПЛ

На думку Івана Ліщини, заступника Міністра юстиції України, Уповноваженого у справах ЄСПЛ, у цьомуу суді є відповідна практика щодо використання камер відеоспостереження.

Так, ЄСПЛ вважає, що сама по собі установка і використання камер не є порушенням статті 8 Конвенції, і в одній із розглядуваних справ («Пек проти Великобританії») ЄСПЛ відзначав їх велику роль у боротьбі із злочинністю.

Доповідач зазначив, що насправді велику роль в даному питанні відіграє застосування законодавства, яке регулює правовідносини пов’язані із відеоспостереженням. Так, в одній із справ зазначається, що заявник намагався покінчити життя самогубством, але його врятували працівники поліції. Згодом у рекламному ролику показали фрагмент, відзнятий на камери відеоспостереження, в якому можна було побачити обличчя заявника. Заявник скаржився на те, що в демократичному суспільстві не було жодної необхідності для того, щоб треба було обов’язково робити впізнаваним його обличчя в рекламному ролику, і суд прислухався до його позиції.

У ще одній справі, яка розглядалась ЄСПЛ, «Горлов і інші проти Росії», суть полягала у встановленні камер відеоспостереження в камерах із ув’язненими. Ув’язнені поскаржились на те, що внаслідок встановлення таких камер порушується їх право на приватність, бо адміністрація тюремного закладу мала змогу цілодобово за ними спостерігати.

ЄСПЛ встановив у цій справі порушення, пов’язане з недостатньо конкретним врегулюванням питання відеоспостереження на законодавчому рівні, адже російське законодавство досить загально врегульовувало вищеописані правовідносини, а внутрішні акти Мінюсту та МВС РФ ЄСПЛ не вважав достатньо доступними для людей, щоб мати змогу належним чином усвідомити, як і за якими правилами відеокамери можуть застосовуватись.

РОЛЬ ВІДЕОСПОСТЕРЕЖЕННЯ ДЛЯ ПРАВООХОРОННОЇ СИСТЕМИ

Один із учасників круглого столу, представник Нацполіції України Дмитро Сірак зауважив, зокрема, що в стратегії Нацполіції до 2023 року закладено впровадження застосування єдиних на всю країну комплексних систем відеонагляду із застосуванням потужної аналітичної складової (розпізнавання номеру автомобіля, його колір та марку тощо).

«Слід також звернути увагу, що в таких містах як Дніпро, Київ, Одесса, Чернівці, Чернігів, майже 30% злочинів розкривається саме за допомогою новітніх технологій відеоспостереження», - зазначив спікер.

Але з іншої сторони, на думку Дмитра Сірака, в деяких регіонах розвиток технологій може спрацьовувати у трохи іншому напрямку, наприклад, коли місцева влада не розуміє, як правильно взаємодіяти з органами Нацполіції, коли у поліції немає гарантії збереження тільки за ними статусу зберігача інформації записаної з камер тощо.

Такі та інші чинники спонукають Нацполіцію врегульовувати такі відносини спонуканням територіальних органів Нацполіції укладати відповідні меморандуми або положення із місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування. Також Нацполіцією розробляються детальні методичні рекомендації та порядки.

В свою чергу представник КМДА Максим Івченко зазначив, що «місто Київ – чи не єдиний населений пункт в Україні, в якому врегульовані питання відеоспостереження на місцевому рівні», а саме Київською міською радою в липні минулого року було прийнято Положення про функціонування комплексних систем відеоспостереження, яким було врегульовано питання захисту персональних даних, мети та функціонального призначення систем відеоспостереження, питання доступу до системи із переліком можливих користувачів, їх правами та обов’язками.

Водночас, учасники дискусії згадали про ще одну проблему, яка виявилась у зв’язку із застосуванням систем відеоспостереження, зокрема, яка стосується належності доказів отриманих із таких систем відеоспостереження.

Адже одним із основних користувачів системи є правоохоронні органи, які отримують доступ до системи в режимі перегляду персональних даних, а наприклад, комунальні користувачі отримують доступ тільки в режимі знеособлення персональних даних. Так, склалась така практика, що на запит адвокатів чи потерпілих, в тому числі в рамках кримінальних проваджень, правоохоронні органи можуть відмовляти їм у наданні інформації із систем відеоспостереження, а відповідний департамент КМДА, в свою чергу, не має відповідних повноважень і попросту не надає записи з камер на запити заінтересованих осіб.

Безспірно, учасниками моніторингу була проведена кропітка та корисна для майбутніх напрацювань робота, яка дала змогу звернути увагу суспільства та експертів на болючі питання впровадження систем відеоспостереження.

Хоча в Україні поки що встановлено невелику кількість камер відеоспостереження, вони приносять реальну користь в роботі правоохоронних органів, допомагаючи при цьому розкривати численні злочини, на що звертає увагу і ЄСПЛ.

На наше переконання, важливо розуміти, що без якісного врегулювання правовідносин на державному рівні, є ризики виникнення великої кількості спірних і невирішених ситуацій, порушення прав громадян, в тому числі й щодо захисту їх персональних даних, які потребують вирішення на законодавчому та локальному рівнях.

Зозуля Наталія, «Українське право»